Розділ 1: Гра починається.

   Ранок великого міста пахнув бензином, мокрим асфальтом і втомою. Дощова пелена стікала з дахів, розмазуючи неон вітрин у тьмяні плями кольору втомленого світла. Київ прокидався неквапом – із шумом тролейбусів, сиренами машин та криками людей які кудись поспішали.
   Квартира сім’ї Мороз тулилась у старому гуртожитку на краю міста, в районі, про який давно забули всі органи місцевої влади. Асфальт тут тріскався від кожної зими, ліфти не працювали вже п’ятий рік, а найближчий супермаркет був аж за три квартали. Метрополітен – лише у мріях.
   За тонкими стінами гуркотіли сусіди, хтось сварився через розетку, на спільній кухні свистів старий чайник. А за вікном поступово оживав їхній квартал – гучний, строкатий, трохи брудний, але справжній. Місце, де всі мріяли вирватись, і майже ніхто не виривався.
   Мирослава сиділа на підвіконні, згорнувшись у старий кошлатий светр, що колись був білим, а тепер радше кольору втоми. Вона малювала пальцем візерунки на запітнілому склі – краплі дощу збігали вниз, а вона проводила лінії впоперек.Її обличчя було м’яке, спокійне, з глибокими сірими очима, які часто здавалися старшими за неї саму. Волосся, недбало зібране у пучок, спадало на шию тонкими пасмами.
   Позаду, за старим письмовим столом, Клим безупинно клацав комп’ютерною мишкою, оновлюючи електронну пошту. Кімнату наповнювало «клац-клац-клац», ніби метроном його нетерплячості.

- Що ти там очікуєш побачити?, - не витримала Мирослава та крізь зуби мовила до брата.

- Відповідь, - коротко кинув він.

- Від кого? Від долі?

Він не відповів. І це було знайомо.

   Мирослава і Клим були двійнятами, народженими з різницею у сім хвилин. Сім хвилин, які Клим певне вважав перевагою. Вони росли в усьому порівну: однаковий одяг, один кнопковий телефон на двох, навіть підручники – з тими самими плямами чорнила. У їхню сторону часто лунали насмішки інших дітей, сусідів чи незнайомців, життя було сповнене глузуванням і тишею, адже батьки повертались із роботи надто втомлені, щоб розрадити двійнят.Вони були підтримкою одне для одного. Та навіть у цьому хаосі Клим завжди вмів тримати голову рівно. Навчався відмінно, закінчив школу із золотою медаллю, мріяв про більше. Мирослава ж – малювала, губила зошити, забувала завдання, від вчителів завжди чула лише одне: «Ти можеш краще, як твій брат». Попри постійне порівняння з Климом, він завжди був поруч, підказував, підтримував, вирішував. Іноді навіть тоді, коли вона цього не просила.
   Після закінчення одинадцятого класу питання вступу навіть не обговорювалося. Клим не добрав кілька балів до державної форми навчання – дрібниця на папері, але по самолюбству відчувався болючіше, ніж очікував. Мирослава ж ледве витягла на середній бал і навіть не подавала документи. Вона твердо вирішила – знайде роботу й заробить собі на освіту сама. Батьки стали на бік Клима, а їй наказали не вигадувати дурниць: «Готуйся разом із Климом і вступите на одну спеціальність яку вибере брат».
   Серпень стояв важкий, дощовий. Вологе повітря наповнювало кімнату запахом старої штукатурки. Краплі лупцювали по підвіконню, а десь унизу гавкав собака, перекрикуючи гуркіт трамвая.
Клим досі сидів біля комп’ютера й нервово клацав мишкою.

«Клац-клац-клац».

Мирослава відчула, як звук починає різати їй по нервах.

- Можливо, досить?, - не витримала вона.

Хлопець підняв на неї блакитні очі- холодні, як саме це літо – і натягнув ту саму посмішку, яку вона терпіти не могла.

- Я пробую хоч щось зробити з нашим майбутнім, - він підвівся й підійшов до вікна. – А ти що? Хочеш усе життя гнити в цьому гуртожитку? Піти офіціанткою й носити тарілки тим, хто має усе? Чи, може, як тітка Оксана, поїхати за кордон і мити старим задниці?

- Досить! – Мирослава різко зірвалася з підвіконня. – Як ти смієш називати наш дім гнилим? Як у тебе язик повернувся? Як ти зміг навіть подумати про таке?

- Це не дім, - відрізав Клим. – Це пастка.

Її очі спалахнули, але вона не встигла відповісти – у вхідні двері постукали. Різко. Тричі. Брат підняв руку, змушуючи сестру замовкнути. Вони обоє застигли.
   Гості до їхньої сім’ї не приходили. Хіба що вахтерка, коли приносила нагадування про борги, або представники комунальних служб з різними погрозами, то світло відімкнуть, то воду перекриють. Стук повторився, тепер тихіше, - ніби хтось вагався.
   Мирослава відчула, як серце відгукується тривогою. Їхня квартира в гуртожитку – дві маленькі кімнати, що об’єднані батьками колись давно – єдина фортеця, яку вони мали. Наталія та Богдан – їхні батьки – колись вірили, що це тимчасово. Що вони виберуться звідси, коли діти виростуть. Але роки минали, а мрія стояла на місці, як човен, пришвартований до берега без весла і з діркою у дні.
   Мирослава й Клим, ніби змовились, підійшли ближче й притиснули вуха до кімнатних дверей. Так вони завжди робили – слухали, як батьки шепочуться в коридорі, намагаючись не дати дітям почути, що дорослі теж мають свої приховані страхи.
Поворот ключа. Скрип замка. Потім голос матері – втомлений, але лагідний:

- Досить неочікувано, але дякую…

Двері зачинилися, замок клацнув знову, і знайомі кроки наблизились до кімнати двійнят. Мирослава і Клим не встигли відскочити.
Наталія застала їх просто біля дверей – обоє в позі професійних підслухувачів.

- Знову підслуховуєте?- зітхнула вона, але в її голосі більше було тепла ніж докору.

Мирослава і Клим винувато опустили очі в підлогу. Мати провела по них поглядом – тим самим, у якому читалась утома, тривога і трохи ніжності. Потім дістала з кишені халату два поштових конверти.

- Мені здається, сьогодні підслуховувати будемо ми з батьком, - сказала вона,  - бо ось вам листи. І я хочу знати, що це означає.

Клим вихопив конверти з її рук, немов боявся, що вони розчиняться в повітрі. Його очі спалахнули, наче світло в темній кімнаті.