-

Правила життя у нашому селі дуже прості: усі знають, що не можна залишатись зимовим вечором на вулиці після заходу сонця, та дивитись у вікна також не бажано, на них мають бути штори, і найголовніше: не відчиняти двері, якщо навіть з вулиці чути голос знайомого. Ігноруєте ці правила? Тоді сподівайтесь лише на себе!

…Крижані завжди приходять з першим снігом. В когось зникне корова, чи інша худоба, а на снігу вранці будуть великі сліди босих ніг. Худобу шкода, але головне, усі живі та здорові. Скільки я себе пам’ятаю, скільки Крижані приходять до села зимовими вечорами. Чути як під їх ногами скрипить сніг у дворах, а Рекс, найзліший пес мабуть на весь район, якого господар, дядько Петро, пускає на ніч до коридору у хаті, скулить та підвиває. Хоча Крижані ніколи не починають ломитись у чиїсь будинки.

Ми жили завжди удвох: я та бабуся Галя. Батька в мене ніколи не було. Вірніше він десь жив у нашому світі, але пішов від матері, коли я ще не народилась. І більше у моєму житті не з’являвся. Але мене він мало цікавив, мені і з бабусею було добре. Мама все більше була на заробітках, і приїжджала до села зрідка, а потім вийшла заміж у місті, та перебралась жити до нового чоловіка. Кликала і мене, але я не хотіла залишати бабусю, друзів, які в мене тут були. Та Миколу, який уже у дорослому житті став моїм чоловіком.

У селі не погано, до залізничної станції десь з кілометр їти, але в нас є автівка, так що коли треба до міста, добираємось своїм ходом. Поруч з селом річка, і ліс, з якого приходять Крижані взимку. Літом там безпечно, боятись нічого, ні разу не було, щоб з’явились вони у теплу пору року. Може впадають у якусь сплячку, того не знаю. Колись друг мого Миколи, Федір, будучи напідпитку зимою, сказав, що таки дізнається, де їх лігво, і прихопивши стару рушницю, попрямував до лісу. Ми вмовляли не робити цього, але Федір лише відмахнувся, сказавши, що ми віримо тут у якісь бабусині казочки. Він був не місцевим, однокурсник Миколи по автодорожньому коледжу. Був. Так, я не обмовилася. Більш ми його не бачили. Він не заблукав, та не замерз у лісі. У цьому ми впевнені стовідсотково. Чому так? Добре, поясню.

Федір подався у ліс під вечір, було на годиннику пів четвертого, добре запам’ятала, тому що наша старша донечка, Катруся, у цей час дивилась по телевізору мультики, а на вулиці почало сутеніти.

Десь о восьмій почулись кроки у дворі, а потім хтось почав стукати у двері. Ми з чоловіком завмерли, і поглядаючи то на двері, то один на одного, не могли вирішити, що ж робити. Хотілось сподіватись, що на холоді наш гість трішки протверезів, і повернув назад. І почувся голос Федора з-за дверей:

-Відчиняйте, вам що там, вуха позакладало? Замерз, як собака!

Це був голос Федора, але щось у ньому було не так. Це зрозумів би лише той, хто живе у нашому селі. Всі добре знають, Крижані імітують голос тих, хто до них потрапив. Так що відчиняти ми не стали, добре розуміючи, що то вже не наш добрий знайомий. Потвора, яка перейняла собі голос Федора та його манеру спілкування, десь з годину намагалась викликати нас на вулицю, але ми ігнорували це. Його так і не знайшли, навіть коли зійшов сніг, та Крижані перестали навідуватись у село.

Як вони виглядають? Я бачила їх лише декілька разів, і добре. В дитинстві якось забула штори на вікні закрити, і з ліжка побачила, як щось велике, схоже за статурою на людину, але вище, та з продовгуватою головою зовсім гладкою, без волосся, заглядало у вікно, намагаючись щось, а скоріше, когось побачити. Тоді був повний місяць, і Крижаного було добре видно. Сіра шкіра, покрита тонким шаром льоду, ніякої одежі на істоті не було.

Мені тоді було дуже моторошно, я лежала під ковдрою боячись поворухнутись. Шлунок весь стиснувся, серце вискакувало з грудей. Не знаю, скільки тоді минуло часу, мені здавалось, що не менше години, коли я почула, кроки, які віддалялись від будинку. І мабуть від переживань просто провалилась у сон. Від бабусі зранку тоді добряче дісталось, що вікно не завісила.

А вдруге побачила цю істоту, коли наші сусіди продали будинок, і заселились нові люди. Сімейна пара без дітей, вже не знаю, ким він працював, а дружина була вдома, вела господарство. Кажуть, десь у місті чоловік працював, щось з логістикою пов’язано. З місцевими вони мало спілкувались, та ми й не нав’язували свою компанію. Але вирішили, що попередити про Крижаних маємо. І очікувано було, що нам не повірили. Чоловік, звали його Вадимом, посміявся лише, коли баба Ліда, яка жила напроти, почала розповідати йому про наших гостей з лісу в зимову пору.

-Менше, бабусю, дивіться телевізор, ще не таке побачите!— Гмикнув він, заводячи автівку. Баба Ліда навіть не образилась на такі слова. З нею в житті так ніхто не говорив у селі. Колись вона працювала лікарем у нашій амбулаторії, спеціалістом була добрим, і усі її поважали. І отак розмовляти не став би ніхто, тому старенька була настільки здивована, що навіть нічого не сказала на дурний жарт.

Потім я вирішила поговорити з дружиною Оленою. Гадала, що зможу якось довести їй, та лише свій час витратила. Нова сусідка вислухала мене уважно, не стала сміятись, і промовила:

-Дякую, ми з чоловіком приймемо до уваги ваші слова, Лізо.

Але по виду було помітно, що повірила вона мені мало, і через два дні, розвішуючи у дворі білизну, я почула випадково їх розмову:

-Вадиме, може переберемося до міста? Вони тут схоже усі зі здвигом. Стара зрозуміло, видно начиталась у газетах про екстрасенсів та чаклунів, а от сусідка наша, Ліза, моя ровесниця, почала городити про цих Снігових, чи як їх…