ВИСНОВКИ

Автор виділяє кілька факторів впливу на Чехословаччину та чинників, що спричинили кризу соціалістичного режиму Чехословаччини 50-60-х рр. ХХ ст. Кульмінацією кризи соціалістичного режиму в Чехословаччині за даного періоду автор вважає «Празьку весну» 1968 р..

За даного періоду Чехословацько-радянські відносини не носили рівноправний  характер. Домінантою у відносинах завжди виступав Радянський Союз. Відношення чехословацьких політиків до таких нерівноправних відносин навряд чи можна назвати недобровільним, звісно, не без врахування кадрової політики Радянського Союзу стосовно країн-сателітів. Адже, саме Москва ініціювала ще 1954 р. А. Новотного як чехословацького лідера, до якого мав прислухатися навіть А. Запотоцький, тодішній президент Чехословацької Республіки. На фоні німецького питання 1950-60-х рр. чехословацько-радянські відносини також не терпіли кардинальних змін. Навіть навпаки, соціально-політичне положення чехословацьких громадян напряму впливало на відносини Чехословаччини з обома німецькими країнами.

Чехословаччина та Угорщина в першій половині 50-х рр. ХХ ст. мали не однозначні взаємовідносини з Радянським Союзом, що напряму впливало на стабільність ситуації у цих країнах. Партійні лідери цих держав по-різному реалізовували політику «нового курсу». Лідер Угорської партії трудящих М. Ракоші був, звісно, не в захваті від поширюваної десталінізації щодо державного управління, але його погляди були ближчими до тоталітарного режиму Радянського Союзу, ніж, наприклад, погляди І.Надя. Незважаючи на це, Москва, починаючи з 1953 р., не робила на нього остаточної ставки, а намагалась «розбавляти» Ракошинський тоталітарний режим лідерами демократичних поглядів. Причиною такого втручання у внутрішні справи Угорщини з боку Москви, було, на думку автора, небажання Ракоші безумовно виконувати нові вказівки керівництва Радянського Союзу. На відміну від Угорщини, Чехословацька Республіка пройшла цей період з відносною політичною та соціальною спокійністю. Мінімальне втручання Москви у внутрішні, кадрові, політичні та соціальні питання держави не могло позитивно не вплинути на більш спокійний перебіг політичних та соціальних подій в ЧСР. Причиною цьому, неодмінно, була слухняність, яку виказували, як Запотоцький, так і Новотний, по відношенню до партійного керівництва Радянського Союзу, навіть тоді, коли були незгідні. Окрім того, у соціальних питаннях Чехословаччини та Угорщини давалася взнаки різниця культур, менталітет нації, економічне становище громадян у порівнянні з іншими та історична пам'ять взаємовідносин між народами. Все це визначало для Чехословаччини та Угорщини різний перебіг подій внутрішньополітичного життя, та як наслідок – різну геополітичну реакцію.

Існував також і міжнародний фактор впливу на Чехословаччину, але скоріше опосередкований ніж безпосередній. Як Суецька криза 1956 року, так и Карибська криза 1962 р. достатньо відволікали увагу капіталістичного заходу, у результаті чого їх ініціатива не була реалізованою в Чехословаччині настільки, щоб вплинути та скоординувати існуючу ситуацію проти пануючого ладу в країні соціалістичного табору. Якщо Суецька криза достатньо відволікала захід від кровавих подій Угорщини, то тим більше це досягалось Карибською кризою по відношенню до Чехословаччини, враховуючи той факт, що соціальне життя в ЧССР було достатньо спокійним. Цікаво, що 1968 р. під час подій «Празької весни» захід виступав скоріше спостерігачем, ніж ініціатором [52, с. 128-150]. Що було також результатом впливу холодної війни на капіталістичні держави, оскільки в США не дарма побоювались гарячого розвитку холодних відносин [52, с. 133]. Побоювались настільки, що за допомогою шифровки із Вашингтона 1968 р. «Празі рекомендувалося поступати обережно і не створювати ситуацію, яка могла би послужити приводом до гострих акцій» [52, с. 135].

З іншої сторони, наслідком проведення наддержавами холодної війни була політика Москви у напрямку пріоритету щодо розвитку важкої індустрії Чехословаччини, що приводило до погіршення економічного положення громадян, оскільки іншим галузям економічного розвитку держави віддавався менший пріоритет. Також необхідно зазначити, що увага Радянського Союзу до Чехословаччини перебігом геополітичних подій 50-60-х рр. ХХ ст. тільки посилювалася. Це реалізовувалося намірами керівництва Радянського Союзу іноді використовувати Чехословаччину як підставну державу у випадку комерційного продажу зброї Єгипту під час Суецької кризи або за допомогою сили не допустити вихід Чехословаччини з об’єднання країн Варшавського договору у випадку «Празької весни». Тому що для Радянського Союзу Чехословаччина мала велике стратегічне значення, адже була розташована в самому центрі оборонної лінії країн Варшавського договору і її можливий вихід з нього був неприпустимий під час холодної війни [34, с. 22-23]. Таким чином, ми бачимо, що Чехословаччина 1950-60-х рр. була тільки об’єктом політики Радянського Союзу та не виступала як суб’єкт міжнародної дипломатії.

Були й такі зовнішні фактори, що впливали на внутрішню соціально-політичну оцінку ситуації у Чехословаччині, яка, у свою чергу, іноді визначала перебіг подій у державі. На протязі 1950-60-х рр. А. Новотний завжди був переконаним, що внутрішню ситуацію у країні дещо корегує зовнішній вплив спецслужб капіталістичних держав, особливо тоді, коли ситуація починала виходити з-під контролю. Так він говорив щодо подій в Угорщині, так говорив потім про події у Чехословаччині. На засіданні ЦК КПЧ 5-6 грудня 1956 р. А. Новотний подав угорські події у ракурсі «боротьби світових сил  і соціалізму з силами агресії та політичної реакції», а надалі називав їх «класовою боротьбою пролетаріату та буржуазії». Розвиваючи думку говорив, що це результат дій контрреволюційних груп, які підтримуються західними розвідувальними службами, що вийшли на «хвилі протесту, викликаного законними вимогами студентів та робітників». Основною причиною бунту згідно поглядів у керівництві КПЧ було, окрім активності контрреволюції, також «нерозуміння висновків ХХ з’їзду КПРС і подальших помилок та недоліків…, де домашня і зарубіжна реакція використала цей стан для проштовхування ліберальних тенденцій до розгортання націоналізму та до оновлення ревізіонізму» [283, с. 251].  Але такі звинувачення в адрес західних спецслужб бути просто звичним ділом того часу.