РОЗДІЛ 5 МІЖНАРОДНІ ФАКТОРИ ВПЛИВУ НА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ КРАЇНИ

5.1 Чехословацько-радянські відносини на межі 50-60-х рр. ХХ ст.
на фоні німецького питання

Радянська політика, після смерті Й. Сталіна, дійшла до певних коригувань і правок виправданих реальним розвитком, що завершилися в 1956 р. засудженням культу особи Сталіна і проголошенням політики Нового курсу. Однак, основною мотивацією були зусилля підтримати стабільність у всьому соціалістичному таборі. По відношенню до держав-сателітів, у тому числі, і до ЧСР, ця поступка означала ще: послаблення тоталітарного режиму, частковий відступ від великих збройних та інших економічних вимог, спонукання до певного ступеню ініціативного підходу і створення атмосфери співпраці та кооперації замість пасивного виконання усіх вказівок. Все це проявлялося, між іншим, у виникненні багатьох спільних комісій і рад всередині РЕВ та в рамках Варшавського договору, існування яких, мало запровадити більшу ступінь співробітництва. Рівне та самостійне положення ЧСР в числі країн радянського блоку неодноразово підкреслювалося в ході візиту М. Хрущова до Чехословаччини в липні 1957 р. Такий візит був першим перебуванням найбільшого представника СРСР в Чехословаччині. Але насправді, ці реформи були ілюзорними та не приносили жодних істотних змін. ЧСР і надалі залишалася у повній мірі залежною від радянських планів та вимог. Із Москви продовжували втручатися в кадрову політику чехословацьких комуністів, що показує приклад міністра оборони О. Чепічки, звільненого зі своїх функцій в основному за ініціативою М. Хрущова. У 1957 р. представники Радянського Союзу прямо асистували під час просування А. Новотного на посаду президента ЧСР. Консервативну політику А. Новотного, Ради підтримували ще раніше з причини дещо ліберальніше налаштованих планів
А. Запотоцького. Атмосферу співпраці та остаточного прямого підкорення країн-сателітів радянській волі, повинна була реалізовувати з травня 1955 р. новоутворена багатостороння військова організація Варшавського договору, в якій, повинне було мати вирішальний голос суспільне керування [136, с. 19-20]. Вона була також, основною відповіддю радянського керівництва на ремілітаризацію ФРН і її включення в НАТО. Ситуація дійсно вимагала створення військово-політичної організації соціалістичних країн Європи, аналогічної Північноатлантичному пакту.

Варшавський договір про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу був підписаний у столиці Польщі 14 травня 1955 р. представниками: Албанії, Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі, Румунії, СРСР та ЧСР. Він був укладений на 20 років з автоматичним продовженням на наступні 10 років. Договір передбачав: взаємні консультації його учасників з усіх важливих міжнародних питань, що мають відношення до їх загальних інтересів, а також, невідкладні консультації у разі, якщо виникне загроза збройного нападу чи відбудеться такий напад на одну або кілька держав-учасників договору. Для проведення консультацій та розгляду питань, що виникають у зв'язку з реалізацією угоди, було створено Політичний консультативний комітет (ПКК), за участі всіх членів Варшавського договору. Передбачався принцип колективної оборони. У разі збройного нападу в Європі на кого-небудь з його учасників, всі інші країни, які підписали договір, зобов'язувалися надати державі або державам негайну допомогу всіма необхідними засобами, включаючи застосування збройної сили. Учасники угоди домовилися про створення Об'єднаного командування (ОК) збройними силами, виділеними в його розпорядження. Головнокомандуючим Об'єднаними збройними силами незмінно був хто-небудь із радянських воєначальників. Першим головнокомандуючим став маршал І. Конєв.

Прагнучи зберегти сприятливе підґрунтя для переговорів з німецького питання, учасники Варшавського договору вирішили відтермінувати інтеграцію армії НДР в систему ОК. Тим не менш, включення НДР до Організації Варшавського договору означало новий етап в еволюції німецького питання. Дві німецькі держави стали учасниками протиборчих військово-політичних блоків. Разом з тим, їх виникнення у 1949 р. та їх поетапна зарубіжна політика емансипації на протязі 1960-х рр., давала Чехословаччині можливість, – враховуючи, звісно, чехословацько-радянські відносини, – встановлення з ними двосторонніх відносин. Хоча, характерним був значний дисбаланс – з одного боку, формувались інтенсивні відносини та інтернаціональне товаришування з НДР, а з іншого боку, володарювала далекосяжна відсутність будь-яких відносин між ФРГ та КПЧ, що тривало аж до другої половини 1960-х рр. [262, с. 243].

Незважаючи на те, що в багатосторонній військовій організації Варшавського договору мало мати вирішальний голос суспільне керування, в дійсності, домінуючий статус Радянський Союз зберігав і надалі. Межу тези про рівноправність всіх Соціалістичних країн показали події в Угорщині 1956 р.. За умови їх силового придушення чехословацькі комуністи радо надавали допомогу. Питання у тому, наскільки самі чехословацькі представники прагнули до більш самостійної та більш критичної політики? Президент А. Новотний сам був втіленням стабільності і консервативності у відношенні до Радянського Союзу. Протягом всієї доби влади М. Хрущова в СРСР чехословацьке комуністичне керівництво не використало жодних можливостей щодо виправлення та вирівнювання прав у відносинах з Москвою. Навіть навпаки – з власної ініціативи у керівництві КПЧ часто перебільшували міру вимог Москви щодо політичної підпорядкованості. Незмінність позицій та безумовна підтримка курсу радянської політики представляли основні риси політики А. Новотного. 27-го листопада 1963 р. союз двох держав був підтверджений продовженням чехословацько-радянського союзницького договору 1943 р.. Консистенція відношення
А. Новотного до СРСР не була занадто порушена навіть несподіваною зміною на найвищому посту СРСР у жовтні 1964 р., коли прийшов до влади Л. Брежнєв, що було реалізовано, всього-на-всього, через місяць після візиту Хрущова до Праги. Разом з тим, чехословацьке керівництво було налякане методом відсторонення Хрущова і офіційним обґрунтуванням кадрових змін. Безсумнівно, найбільше потрясіння у відносинах між двома народами за весь досліджуваний період спричинило насильне припинення спроб реформування чехословацького комуністичного керівництва влітку 1968 р. [136, с. 19-20].