РОЗДІЛ 3 КРИЗА ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СОЦІАЛІЗМУ

3.1 Діяльність партійного та державного керівництва Чехословаччини як один із головних чинників соціально-політичної кризи 1953-1957 рр.

З кінця 40-х рр. ХХ ст. у соціальному житті Чехословаччини за умов монопольної влади КПЧ був взятий курс будівництва соціалізму сталінського стандарту. Це означало, що невдовзі, після Другої світової війни, Комуністична Партія Чехословаччини стала монополістом політичної влади суспільства [13, с. 81], комуністична ідеологія стала державним курсом, у якому основними пріоритетами були партійне підпорядкування державної діяльності, монополізація єдиної ідеології, одержавлення усіх засобів виробництва, ідеологізація всіх сфер життя. Основна складова громадянського суспільства, індивід, розглядалася скоріш як вторинний пріоритет при порівнянні з радянським типом соціальної організації суспільства. В основному зв’язку «соціальна маса – партія-держава – індивід» [15, с. 53] – це був тільки засіб, багатокількісні необхідні складові для досягнення найвищої мети: комунізму.

«У політичній сфері такий тип соціальності призводив до того, що соціально-політичні об’єднання виконували роль «привідних ременів», що була відведена їм Леніним ще у 1920 р.. По суті, ця роль зводилася до підтримки зусиль правлячої еліти, спрямованих на утримання керівної ролі КПЧ в суспільстві». Щодо ідеологічного впливу на громадськість, то, з одного боку, ідеологія та структура комуністичної партії з’явилась для Чехословаччини «не в ході природно-історичного або «органічного» розвитку, а була привнесена ззовні і вимагала згортання традиційних форм організації соціуму» [19, с. 40]; а з іншого – немає прикладів ні з історичного минулого, ні з буденного сьогодення про які-небудь засоби влади, державної чи партійної, що могли б раз і назавжди припинити активність громадськості [87, с. 1].

Балансування між двома крайнощами – неприхованою диктатурою та абсолютною демократією при тоталітарному правлінні або при функціонуванні соціалізму сталінського стандарту – було єдиним гарантом незмінного курсу держави на внутрішньо соціальних перетвореннях. Адже, попри всі намагання викорінити все протилежне головній ідеологізації, соціалістичне суспільство завжди мало певний процент бродіння думок, що являли собою потужний вибухонебезпечний заряд під основами панування КПЧ. Більше того, досвід європейських суспільств свідчив про безперервну громадянську традицію чехів та словаків, бо, «незважаючи на тимчасове ослаблення або навіть знищення тих або інших норм групової і особистісної автономії, вони періодично відроджувались і знову посилювались. Це давало надію тим, хто сподівався повернути Чехословаччину до західноєвропейського цивілізаційного простору і примушувало вести боротьбу за повернення ідеалів політичної демократії, вільного ринку і правової держави» [19, с. 41].

Комуністичний режим за часи свого панування у країнах радянського блоку зазнав декілька соціальних криз. Перша з них припадає на період з 1953 по 1957 рр. і проходила у два етапи: перший у 1953-55 рр., другий у 1956-57 рр. [138, с. 10]. Ця соціальна криза коріннями сягала часів становлення комуністичного режиму 1948-53 рр., коли проводилася швидка індустріалізація країни. В економіці віддавалась велика перевага важкій промисловості, нав’язувалась колективізація сільського господарства, скасовувалась приватна торгівля, відбувались таємні та публічні політичні процеси на фоні репресій, що виправдовувалось сталінською теорією класової боротьби задля пришвидшення переходу до соціалізму. У результаті чого були суттєво знижені можливості забезпечення матеріальних потреб громадян, терпіння яких досягло крайньої межі. Терор, який підтримував існуючий лад, приніс значній масі суспільства почуття невпевненості і страху, а головне, зменшення довіри щодо державної політики КПЧ.

1953 р. був переломним для держав соціалістичного табору у зв’язку зі смертю Сталіна, але політичний курс комуністичної партії стосовно державного управління кардинально не змінився. Хоча, враховуючи зміну перших осіб державного та партійного керівництва, на суспільство чекала низка нових, іноді поворотних подій. Тісний історичний зв'язок СРСР та ЧСР 1953 р. у зв’язку з майже одночасною смертю їх керівників не може не викликати подив навіть у найпрагматичнішого історика. 5-го березня помирає Йосиф Сталін, а через дев’ять днів, 14 березня, у Празі завершив свій земний шлях Клемент Готтвальд, який обіймав одночасно дві ключові посади: президента ЧСР та посаду голови ЦК КПЧ. Кадрові зміни у радянському керівництві привнесли часткові зміни у внутрішню і зовнішню політику. Повсюдно втілювалась широка амністія, припинились розпочаті політичні процеси, стверджувалось колективне управління, змінились пріоритети при вирішенні економічних питань, що дістало назву «нового курсу».

Розпочалася абсолютно нова історична епоха для Чехословаччини. Звістка про смерть основних лідерів влади СРСР та ЧСР застала чехословацьку громадськість в часи назрівання соціальної кризи, яка готова була вибухнути шквалом народного невдоволення. Після смерті Готтвальда було дуже необхідно в короткий термін підібрати кандидатури одразу для двох вищих посад Чехословацької держави: голови ЦК КПЧ і президента республіки. 21-го березня 1953 р. при проведенні національних зборів на посаду президента Чехословаччини одностайно було обрано
А. Запотоцького, одного з засновників КПЧ, оратора та письменника. Прем’єр-міністром призначено Вільяма Широкого. Відбувалась кадрова зміна на основних керівних посадах ЧСР. Це не могло не говорити про зміну перебігу історичних подій, що залежали від осіб на даних посадах. У свою чергу, це дало можливість представникам марксистських сил, які збереглися в КПЧ, спробувати виправити ситуацію з назріваючою кризою тоталітаризму. Уже в серпні 1953 р. (одночасно з аналогічними діями в СРСР) приймається рішення про перерозподіл капіталовкладень у легку промисловість, особливо надавалася перевага харчовій сфері. Тоді ж була проголошена відмова від форсованої колективізації сільського господарства, змінені норми й розцінки у промисловості [41].