Пекельне розлучення. Розділ 1

Реальність. Одеса, 2024.
Спека +35 в тіні. Повітря липке, пахне розпеченим асфальтом і тривогою. Важка валіза з гуркотом падає на підлогу орендованої квартири. Вона вдома. Фізично.

Голова. Вікторіанський маєток.
Тут не спекотно. Тут могильний холод.
Стратег не йде — вона тягне себе по дорогому паркету східного крила. На її берцах — бруд двох років чужих доріг. Шкіряна куртка роздерта на плечі, під очима — чорні провалля. Вона схожа на двигун, який працював на межі вибуху 730 днів поспіль і тепер просто вихаркує рештки мастила.
Поруч метушиться Емпатка. Маленька, тепла, в безглуздому величезному светрі. Вона підставляє плече, майже несе на собі важку войовницю.
— Дійшли. Все, рідна, дійшли, — шепоче вона, заштовхуючи Стратега в напівтемну кімнату. — Ти витягнула нас. Ти молодець. А тепер — спати. Рік. Мінімум рік. Я прикрию. Я все візьму на себе.
Стратег падає на ліжко обличчям у подушку. Її пальці, зведені судомою, нарешті розтискаються. Важка, обмотана дротом бейсбольна бита з глухим звуком котиться по підлозі. Стук-стук-стук. Тиша.
Емпатка прикриває двері. На її обличчі — наївний тріумф. Вона вдома. Вона впоралася. Вона розвертається і підстрибом біжить сходами вниз, до свого Саду.
Вона не чує, як за її спиною згущується темрява.
Вони не виходять із кімнат. Вони матеріалізуються з тіней коридору, наче господарі, які повернулися з довгої відпустки.
Архітектор. Сліпучий блондин в окулярах-авіаторах. Червоний костюм сидить на ньому як влитий, чорна сорочка розстебнута на два ґудзики, червоні туфлі блищать, як свіжа кров. Він — це чистий, дистильований нарцисизм.
Аналітик. Гора м'язів у тісному сірому піджаку. Руда щетина, важкий погляд, у руках — планшет, який контролює все.
Вони виглядають не просто сильними. Вони перекачані енергією. Два роки Ольга віддавала їм усе: свої сумніви, свої страхи, своє бажання бути «хорошою». І тепер вони сяють від цієї сили.
Вони підходять до кімнати Стратега. Архітектор гидливо відкидає носком туфлі биту в куток. Він не використовує ключ. Він прикладає долоню до масивних дверей. Дерево починає диміти. На ньому випалюються, вплавлюються в структуру не замки, а цифрові печатки — установки:
«ТИ МАЄШ БУТИ ЗРУЧНОЮ».
«ТВОЯ СИЛА РУЙНУЄ СІМ'Ю».
Двері запечатано. Якщо Стратег прокинеться, вона вріжеться в стіну власної провини, яку не проб'є жодна бита.
Внизу, у Саду, Емпатка сідає на траву, мружичись від уявного сонця. Аналітик стоїть на балконі над нею. Він байдуже дивиться вниз і робить один різкий рух пальцем по планшету.
Реальність Саду ламається з тріском кісток. Квітучі кущі миттєво чорніють, витягуються, перетворюючись на колючий дріт. Троянди стають іржавими лезами. З неба замість співу птахів падає град із важких металевих табличок. Вони врізаються в землю навколо Емпатки, утворюючи клітку: «ТЕРПИ», «МОВЧИ», «ПОДИВИСЬ НА МАТІР».
Вона кидається вбік, роздираючи светр об шипи, кричить, але лабіринт уже замкнувся.
— Жіночий сектор заблоковано, — сухо констатує Аналітик. — Йдемо в Промзону.
Вони спускаються на мінус перший рівень. Біла кімната управління зустрічає їх стерильним холодом екранів. За броньованим склом, наскільки сягає око, лежить Промзона — десятки гектарів іржавих труб, ангарів і конвеєрів.
— Почати інвентаризацію, — командує Архітектор, сідаючи у крісло.
Аналітик виводить на головний екран схему і починає діяти.
Сектор Дофаміну. Величезні, вкриті іржею цистерни під тиском. Аналітик віртуально хапає головний вентиль і з натугою закручує його до упору. Труби стогнуть. Тиск падає в нуль. Жодної радості. Тільки виживання.
Енергоблоки. Архітектор підходить до панелі з рубильниками. Клац. Клац. Клац. Подача глікогену на м'язи відключена. У реальності Ольга сповзає по стіні в коридорі, бо ноги раптом стають ватними.
Цехи Нейропластичності. Важкі гермозатвори з гуркотом падають, запечатуючи заводи нових ідей. Відтепер мозок працює тільки на старих програмах. Мертва петля.
А потім починається найстрашніше. Аналітик натискає кнопку «Мобілізація».
Промзона оживає. Звідусіль — із люків, із вентиляційних шахт, із туману між ангарами — починає лізти їхня армія. Армія Безликих.
На коліях «Минулих сценаріїв» матеріалізуються Шляховики — брудні, мовчазні фігури з кувалдами, які починають лагодити рейки, щоб думки Ольги ходили тільки по колу.
Біля Гематоенцефалічного бар'єра виростають Митники — кремезні боввани з тирсою замість мізків. Вони стають плечем до плеча, блокуючи будь-який вихід емоцій у тіло.
А внизу, у здичавілому Саду, де тремтить Емпатка, із землі починають вилазити Кортизолові фермери — слизькі, бліді істоти, що шепочуть їй на вухо: «Ти сама винна... ти все зіпсувала...»
Емпатка забилася в найдальший кут колишнього раю. Навколо неї — стіна з колючих фраз. Вона тримає в руках чашку, але чай у ній давно перетворився на лід. Вона підіймає очі нагору, туди, де за зачиненими вікнами Маєтку тепер хазяйнують двоє диктаторів.
— Боже, — її шепіт тоне в гуркоті індустріального пекла. — Що ж я натворила?