Скажи, подруга. Розділ 4. Реконструкція

Нарешті повідомлення від Наді. Від Віти я знала Надю як чіткого держслужбовця, що не кидає слів на вітер. 
​Надя: «Я знала, що ти напишеш, Аріно. Я чекала. Я вже з’ясувала все, що було можливо. Набери мене, це не для переписки».
​Голос Наді в слухавці був напруженим. Вона почала розповідати те, від чого в Мадриді мені стало холодно. Виявилося, Надя не чекала мого запиту — вона почала власне розслідування ще тоді, у Львові.
​— Аріно, вона ж скаржилася мені! — голос Наді тремтів. — Віта казала, що її переслідує колишній чоловік, що їй страшно. Коли я дізналася про чорну стрічку на Facebook, я не повірила в «серце». Я підняла свої зв’язки, знайшла працівників на тому залізничному маршруті. Вони розповіли про трійцю: Віту, високого хлопця та жінку. Вони бачили, як Віту, затуманену алкоголем та енергетиками, вивели під руки на тій клятій станції.
​Я слухала, і мої карти в Google Maps почали оживати.
— мені вона теж скаржилась на колишнього. Просила скласти заяву, а в мене не було часу. І вз двоюрідною сестрою щойно листувалась, без сумніву вона причетна.
​— Але на похоронах усе стало ще гірше, — продовжувала Надя. — Я почала ставити запитання. Я бачила цю двоюрідну сестру — вона панувала. Коли я спробувала заговорити про те, що Віту бачили з нею та Валерієм у той вечір, мені почали погрожувати. Прямо там, біля труни. Сестра і цей чоловік... Вони дали зрозуміти, що якщо я не замовкну, я буду наступною. А щодо заяви, то Віта мала юридичну освіту, в крайньому випадку могла і сама написати, але вона як завжди не вірила у свою практику. В решті решт могла винайняти юриста, але я не думаю що це б їй допомогло. Занадто щільно склались обставини. 
​— А мати її що каже? Ти її бачила?
— їй байдуже … або вона все зрозуміла і боїться, або не хоче цим займатись. 
— І ти поїхала?
​— Так. Почалася війна, хаос, і я зрозуміла — це мій шанс зникнути. Я просто зібрала речі й перетнула кордон, тепер у Чехії. Мені було страшно, Аріно. Вони методично, але не прямо погрожували.
​Ми мовчали. Тепер мої розрахунки збіглися з її фактами.
​— Надю, — сказала я, — Валерій хотів переписати на неї квартиру. Сестра це знала. Це був не просто побутовий конфлікт, це був розрахунок. Вони не штовхали її. Вони просто допомогли її серцю зупинитися, створивши умови, де алкоголь та хімія, втома, пігулки, зробили все за них.
​— Непрямий умисел, — видихнула Надя. — Юридично — майже бездоганно. Квартира звільнилася, суперниця прибрана, а «свідки» — я і ти — за кордоном.
​— Надю, — я міцніше стиснула смартфон, — ти ж розумієш, що це означає? Ми маємо факти. Ми маємо свідчення працівників залізниці, ми маємо мотив із квартирою, ми маємо твої дані про погрози. Ми будемо з цим щось робити? Подаватимемо заяву про перегляд? Наймати адвоката?
​У слухавці запала довга, важка тиша. Я чула, як Надя повільно видихає повітря.
​— Аріно... подивися на це тверезо. Ти аналітик, я — держслужбовець. Що ми маємо в сухому залишку? Тіло  поховали пів року тому. Експертиза написала: «серце». Прямих доказів насильства немає. Свідки-залізничники бачили, як вони «гуляли» — це не злочин. Те, що вони залишили її «продихатися» — аморально, але в нашому суді це розсиплеться за п’ять хвилин.
​— Але непрямий умисел! — перебила я. — Сестра знала про квартиру, знала про слабке серце Віти, вона методично її «пригощала»...
​— І вона скаже в суді: «Ми просто відпочивали, я хотіла як краще». І все. Крапка. Аріно, зараз війна. Справи про вбивства в тилу закриваються сотнями, бо немає ресурсів. Проти нас — система, яка вже поставила штамп «Природні причини», і сестра, яка готова йти по трупах далі. Ти в Мадриді, я — в еміграції в Чехії. Нас навіть не вислухають.
​Я закрила очі. Мій внутрішній аналітик видав холодний, безжальний результат: Ймовірність успіху в суді — 0.01%. Ризик для життя свідків — 100%.
​— Ти права, — тихо сказала я. — Юридично вони перемогли. Вони створили ідеальне вбивство, де зброєю стала не ніж чи куля, а людська заздрість і банка енергетика. Ми нічого не доведемо.
​— Ми вже зробили те, що могли, — відказала Надя. — Правда нікому крім нас не була потрібна. Навіть її мати не хоче вендети. Ну ми дізналися правду. Тепер це не «нещасний випадок», тепер це Злочин у нашій пам'яті. Це єдиний суд, який для них залишився. Справа закрита, Аріно. Буквально і фактично. Бог їм суддя. — я тебе зрозуміла.
​Я натиснула кнопку відбою. Телефон був гарячим. Пазл був складений, але це не принесло полегшення. Тільки усвідомлення того, що справедливість і закон — це іноді паралельні прямі, які ніколи не перетинаються.