Скажи, подруга. Розділ 3. Архів пам'яті

​Я відкинулася на спинку крісла. Повідомлення від сестри ще мигтіли на екрані, але я вже не бачила їх. Перед очима почали спливати події останнього року. Як аналітик, я знала про «чоловічий калейдоскоп» Віти більше за будь-кого, бо сама допомагала їй структурувати цей хаос.

​Об’єкт №1. Валерій. Березень — червень 2021-го.
Я пам'ятаю, як Віта показувала мені відео з ним. «Він військовий, Аріно! Він мій захисник». Я дивилася на екран. Чоловік у формі, гучний сленг. Мій аналітичний мозок зреагував миттєво: жоден він не військовий. Судячи з манери триматися та слів, це був типовий колишній ув'язнений. Я тоді промовчала, не хотіла руйнувати її ілюзію, просто продовжила слухати.
​Валерій обіцяв розлучитися і переписати на неї квартиру. Він не знав, як це зробити технічно, і Віта звернулася до мене. Оскільки у нього з дружиною не було дітей, я розписала їй весь алгоритм розлучення через РАЦС. У мене на той час уже був власний досвід першого розлучення, тож я як аналітик дала їй чітку «дорожню карту».
​Завдяки моїм підказкам до літа він уже мав свідоцтво про розірвання шлюбу. Але казка про квартиру так і залишилася казкою. Замість ключів Віта отримала контроль і спалахи агресії. У червні вона не витримала і кинула його. Валерій залишився офіційно розлученим, «вільним», але без Віти. Для такого типажу це був борг, який він не збирався прощати.

​Об’єкт №2. Валентин. Літо 2021-го.
На зміну «псевдовійськовому» прийшов Валентин. Йому було сорок, медик, солідний чоловік. Віта знову повірила в стабільність. Але й тут була пастка. Валентин був одружений, мав доньку, якій майже виповнилося вісімнадцять.
​Це була справжня «Санта-Барбара». Дружина Валентина вирахувала їх, прибігла на побачення, і все закінчилося бійкою між чоловіком та дружиною на очах у Віти. Вона просто розвернулася і пішла. «Думай сам», — кинула вона йому. Вона знову залишилася одна, розчарована в черговому «казкареві».

​Точка зламу. Осінь 2021-го.
Віта перейшла на нову роботу в іншу аналітичну компанію. Нове життя, новий офіс. Але саме тоді активувався Валерій. Той самий псевдовійськовий, якому я допомогла розлучитися, став її тінню. Він почав системне преслідування.

​17 жовтня. Наш останній дзвінок.
Віта розповідала, як дільничний її «відфутболив», мовляв, немає складу злочину. Вона була в розпачі. Просила мене: «Аріно, давай напишемо заяву кудись вище. Знайди ті документи по РАЦСу, які ми готували, перепиши його дані звідти, давай на нього натиснемо».
​Я пам’ятаю свій голос. Я була втомлена, у мене були свої проблеми в еміграції. Я просто заспокоїла її. Сказала, що він побігає і перестане. Це був останній раз, коли ми спілкувалися.
​Тепер, сидячи в Мадриді, я розумію: моя аналітична холодність тоді стала фатальною. Я бачила в цьому чергову серію її «Санта-Барбари», а це був початок полювання.
Повідомлення від Надії ще не прийшло — у месенджері висіла тиша, але мій мозок уже не міг зупинитися. Він працював у фоновому режимі, як комп’ютер, що намагається обробити системну помилку.
​«Вулиця ****. Чому саме там? ЧОМУ? ЧОМУ?»
​Це запитання пульсувало в скронях. Я знову відкрила ту статтю з львівської газети. Слово «закинута будівля» зазвичай асоціюється з околицями або промзонами. Але у Львові все має свою специфіку. Я відкрила Google Maps і вбила адресу з некролога. Червона точка завмерла на екрані.
​Я почала масштабувати карту, роздивляючись деталі. Мадрид за вікном зник. Я була там, у сірому львівському листопаді.
​— Так, — прошепотіла я собі під ніс. — Ось нова робота Віти. Аналітичний центр.
​Я поставила першу віртуальну точку. Потім знайшла район, де вона жила. Друга точка. Між ними — кілометри забудови. А потім я придивилася до тієї самої «закинутої будівлі» на вулиці ****.
​Вона не була «просто десь». Вона лежала майже на прямій лінії між її офісом і домом. Але не на автомобільній трасі. Я перемкнула шар карти на «транспорт» і відчула, як по спині пробіг холод.
​Залізничне полотно.
​Вулиця знаходилася всього в декількох сотнях метрів від колій. Все зійшлося. Віталіна завжди користувалася електричкою — це був найшвидший спосіб дістатися з її району до центру, минаючи затори. Кожного вечора, близько сьомої, вона сідала у вагон і проїжджалася цим маршрутом.
​Пазл у голові склався з таким сухим клацанням, ніби вставили останню деталь у складний механізм.
​Це не було випадкове місце. І це не була «прогулянка» в занедбаний будинок. Все виглядало набагато прозаїчніше і страшніше. Він не заманював її туди кав'ярнями чи розмовами. Він просто знав її графік. Знав номер вагона. Знав, о котрій вона виходить на перон.
​Він міг просто чекати її в тамбурі. Або перехопити на проміжній станції. Але хто саме цей Він з двох її коханців? І чи він один ?
​Я дивилася на карту і бачила не просто вулиці. Я бачила пастку.
​— Ти не померла від серця, Віто, — сказала я в порожнечу кімнати. — Ти просто вийшла зі своєї електрички раніше пункта призначення. 
​Тепер я чекала на відповідь Надії з подвійним нетерпінням. Мені потрібно було спростувати чи підтвердити свої гіпотези, бо не буде мені спокою.