Скажи, подруга. Розділ 2. Перехресний допит

​Це не могло бути правдою. Я просто сиділа й дивилася в екран, відчуваючи, як Мадрид за вікном стає пластмасовим. Палець сам тягнувся до кнопки оновлення. Раз. Другий. П'ятий. Наче від кількості кліків чорна стрічка на фото Віталіни могла зникнути, як помилка завантаження. Але вона не зникала.
​20 грудня. Дата некролога від двоюрідної сестри, яка не мала жодного сенсу.
​Шок поступово перейшов у холодну, механічну дію. Мені не потрібні були співчуття, мені потрібні були дані. Я почала гортати. Не просто останні пости, а все її життя за останній рік.
​П’ятсот «друзів» у Facebook. Я заходила на кожну сторінку. Це був виснажливий марафон. Я дивилася, хто лайкав її фото, хто коментував, хто відмічав її на спільних кадрах. Я вишукувала геотеги, спільні локації, випадкові відображення у вітринах на їхніх фото. Я прочісувала профілі за весь рік, шукаючи тих, хто справді був подругою, хто був поруч у реальному Львові, а не просто числився у списку.
​Через кілька годин безперервного моніторингу я виокремила п’ять профілів. П’ять жінок, чиє життя в публічному просторі найщільніше перепліталося з Вітиним. Тільки вони могли знати правду.
​Я написала їм усім. Просто, коротко, без зайвих емоцій.
«Привіт. Це Аріна, ми працювали з Вітою. Я за кордоном. Намагаюся зрозуміти, що сталося, чого Віта не на зв'язку. Є якась офіційна інформація?»
 Мені потрібно було витягнути з них хоч щось, будь-яку зачіпку. Відповіді приходили частинами, розбиваючи моє уявлення про реальність на дрібні уламки.
Першою відгукнулася Світлана з фірми де ми працювали.
«Аріно, привіт. Ми самі дізналися випадково. Віта кілька місяців то з’являлася, то зникала. Ти ж знаєш, вона була в депресії, постійно прогулювала. В конторі думали — ну, знову «запила» або просто здалася. Керівництво вже готувало наказ на звільнення за статтею. А потім з поліції прийшов запит… Виявилося, її знайшли мертвою. Давно».
​Я перечитала повідомлення двічі. «Кілька місяців». Це була перша велика нестиковка. Віталіна, яку я знала, була відповідальною до абсурду. Депресія могла її сповільнити, але не могла змусити її просто зникнути, не попередивши.
​А потім прийшло друге повідомлення. Від дівчини, з якою Віта перетиналася в офісному центрі. Жодних співчуттів. Тільки одне посилання.
«Подивися статтю в місцевій газеті за листопад. Там про неї».
​Вона надіслала посилання. Я клікнула і серце на мить зупинилося. Там було написано:
​«Тіло прикрили ганчіркою: у Львові в заброшенному домі виявили труп»
​23 листопада 2021 року у Львові на вулиці **** в покинутій будівлі виявили труп. За попередньою інформацією, у занедбаній споруді знайшли тіло жінки, якій на момент смерті було близько 30 років. Труп, прикритий ганчіркою, лежав на підлозі. Слідів насильницької смерті правоохоронці не виявили. Усі деталі події буде встановлювати слідчий.
​Я застигла. 23 листопада в новинах — і 20 грудня у дописі сестри.
Майже місяць різниці.
​Цілих 27 днів Віталіна вже була мертвою, лежала в морзі як «непізнана», а світ навколо продовжував робити вигляд, що вона просто «в депресії» або «десь підліковує нерви». 27 днів… Віталіна офіційно вважалася «прогульницею» на роботі, поки її тіло вже було знайдено на якомусь бетоні під брудною ганчіркою. 27 днів сім'я мовчала, поки поліція закривала справу «за відсутністю слідів насильства».
​Аналітик у мені видав миттєвий висновок: це не випадковість. Такий інформаційний вакуум створюється штучно. Хтось дуже сильно хотів, щоб про смерть Віти дізналися якомога пізніше, коли всі сліди вже остаточно охолонуть.
​Я знову відкрила список контактів. Тепер мої повідомлення іншим трьом жінкам мали іншу мету. Мені потрібно було знати, хто саме «годував» їх версією про депресію весь цей місяць, поки Віта була вже мертва.
Прийшло ще повідомлення.
Від її двоюрідної сестри. Воно було дивним. А Ви хто? А Вам навіщо? Дивні відповіді на мої питання. Ми активно листувались:
Сестра відповіла останньою. Її повідомлення було коротким і закритим, як і все, що стосувалося цієї смерті.
​— Сестра: «Лікарі сказали — серце. Природні причини. Нам і так важко, не ворушіть минуле».
​Я дивилася на ці слова. Мозок аналітика автоматично маркував їх як «недостовірні дані». Я знала, що вона знає більше. Я вирішила натиснути на єдиний важіль, який мав юридичну вагу.
​— Аріна: «Послухай, я не просто так питаю. Останній раз ми спілкувалися з Вітою 17 жовтня 21-го року. Вона просила мене скласти заяву до поліції на чоловіка, який її переслідував. У мене є чернетка. Якщо це "серце", то чому вона так боялася за своє життя за місяць до смерті?»
​На тій стороні запала тиша. А потім екран вибухнув серією коротких повідомлень.
​— Сестра: «А того чоловіка... його випадково не Валерій звали?»
— Аріна: «У якому сенсі? Кого Валерія?»
— Сестра: «Ну того, про кого вона тобі казала. На кого заява... Це він?»
— Аріна: «Я не пам’ятаю. Стільки часу минуло... У мене в чернетках тільки факти та опис інцидентів. Треба піднімати старі файли, записи шукати».
— Сестра: «Та я просто хотіла розуміти, це її хлопець чи ні. У неї там така Санта-Барбара була з тими мужиками… Вічно якісь драми, я хотіла знати подробиці».
​Ця спроба звести все до «жіночих драм» була занадто очевидною. Я зробила хід конем.
​— Аріна: «Зрозуміло. Але Санта-Барбара — це особисте. У мене питання по факту: а кримінальне провадження відкрили?»
​Сестра знову замовкла, а я вирішила її добити.
​— Аріна: «Я знала про її особисте життя досить багато, як і вона про моє. Ми були відвертими. І я тобі скажу так: там були мотиви у двох конкретних людей. І їх треба перевіряти, якщо справу відкрили».
​Після цього повідомлення статус «друкує» вже не зникав. Сестру буквально прорвало.
​— Сестра: «Які люди??»
— Сестра: «Хто це був, ти можеш назвати прізвища?»
— Сестра: «Аріно, не мовчи! Які прізвища?! Що вона тобі казала?»
— Сестра: «Ти знаєш, хто це? Напиши мені зараз же, які подробиці ти знаєш!»
​Я відклала телефон. Її паніка була найкращим доказом того, що жодного «серця» там не було.
Ще одна жінка відповіла. Вона не знала подробиць але з тієї інформації, що мала це побутове вбивство. Я зрозуміла по темпу повідомлень, що вона більше нічого не знає і це правда. 
Я не робила висновків, але  в голові почав складатись пазл та хронологія. Я чекала на повідомлення від Надії, ми були з нею знайомі. Я колись допомогла її з документами по розірванню шлюбу, до речі Віта нас і познайомила. 
Чоловік та малий зайшли до дому. Чоловік відразу зрозумів, що щось відбувається, мовчки взяв побут та дитину на себе не задаючи зайвих питань, просто забрав малого в іншу кімнату. Я чула їхній приглушений сміх, звук іграшок, брязкіт посуду на кухні — звичайне, тепле життя. А тут, у синьому світлі монітора, розгорталася анатомія зради.