Я втомилася так жити

Присвячується українським жінкам. Тим, хто пройшов через пекло еміграції, і тим, хто залишився. Тим, хто щодня бореться з відчуттям власної «неправильності» у світі, де правильних рішень більше не існує.

​Цей текст — для Тебе, незалежно від того, де Ти зараз: чи б’єшся Ти з ювенальною юстицією в Європі за право бути мамою своїй дитині, чи виживаєш в Азії, чи стала ВПО у власній країні, чи намагаєшся не збожеволіти під звуки балістики вдома.

​Цей текст для Тебе, якщо Ти змінила своє життя на волонтерські маршрути, що пахнуть порохом і втомою, або якщо Ти сама вдягла піксель і пішла захищати країну до лав ЗСУ.

​Це — про наші спільні почуття.

Тобі, моя люба.

​Я пишу це з маленького коридору прифронтового міста, поки за вікном розривається небо. Але зараз я хочу поговорити не про себе, а про Тебе.

​Де б Ти зараз не була — у чужій країні з незрозумілою мовою, у черзі на кордоні чи так само, як я, на підлозі між двома стінами — я хочу, щоб Ти почула: Ти все робиш правильно!

​Якщо Ти поїхала, щоб врятувати життя, — Ти вчинила правильно. Якщо Ти повернулася, бо не змогла дихати без дому, чи заради чоловіка, який зараз на фронті — Ти вчинила правильно. Якщо Ти залишилася і тримаєш свій фронт тут, без світла чи тепла, або води — Ти вчинила правильно.

​Будь ласка, не карай себе. Не питай себе: «А що, якби я повернула час назад?», «А що, якби я тоді зробила інакше, чи змінилося б щось?». Ні. Викинь ці думки. Ти обрала єдино правильний шлях із усіх можливих. Яким би складним він не був, він — Твій, і він вірний, бо він привів Тебе в цю точку живою.

​Не шукай помилок там, де є лише спроба вижити та зберегти світло всередині. Ти робиш усе, що в Твоїх силах, у цей неможливий час. Ти — не «неправильна». Ти — жива, Ти — сильна, і Твій вибір вартий поваги.

​Просто знай: Ти не одна. Цей текст — мої обійми крізь відстань і шум балістики.

​Можливо, Ти зараз запитаєш мене крізь сльози: «Як цей шлях може бути правильним, якщо на ньому я втратила найдорожчих? Чоловіка, дитину, матір, батька, друзів, сусідів… пройшла крізь пекло на землі. Хіба в цьому є правда?»

​І я відповім Тобі. Якими б болючими не були ці втрати, Твій шлях продовжується. Ті, кого вже немає поруч фізично, їхні душі — де б вони зараз не були — точно не бажали б Тобі згаснути. Вони не хотіли б, щоб Твоє життя перетворилося на вічний пам'ятник болю. Вони любили Тебе живою, усміхненою, справжньою.

​Твоя стійкість зараз — це найкраща шана їхній пам'яті. Не неси їхню смерть як провину, неси їхню любов як силу. Ти маєш право жити далі. Ти маєш право бути щасливою навіть після всього. Бо саме цього вони б Тобі забажали. Бережи себе.

Почуття.

​Тілом я в коридорі. Поруч канонада, все гуркоче, стіни дрижать. Я сховала в малому коридорі дитину, стою поруч, і мене трусить. Але я тримаю обличчя та вдаю «покер фейс», випромінюючи фальшивий спокій, думками я десь дуже далеко в спогадах.

​Поки звуки балістики один за одним розривають місто, я прокручую в голові одне й те саме питання: Чому я залишилася тут? Чому я зараз стою тут зі своєю дитиною, а не там, у безпеці? Невже мій особистий ПТСР від життя за кордоном виявився сильнішим за звуки вибухів за вікном?

​Потяг, 20 людей у купе, евакуація. Ти проходиш кордони, і на Тебе дивляться як на біженку, як на жебрачку. Неважливо, що в Тебе є гроші та статус вдома. Тут, переступаючи кордон, Ти не маєш нічого. Тебе не сприймають як соціальну одиницю. Ти — людина другого сорту…

​Я протрималася в мандрах майже 2,5 роки. Я боролася. Я перемогла бюрократію в країнах ЄС та Близького Сходу — без друзів, без знайомих, без професійного статусу. Я інтегрувала себе, інтегрувала дитину, вирішувала питання шляхом нескінченного аналізу та листувань. Я вибудувала там побут та соціальні зв'язки щоразу з нуля. Іноді ловила себе на роздумах, що почуваюся наче управителька хаосу, яка взяла відповідальність за життя там, де державні системи (і наші, і закордонні) дали збій.

​Але навіть у цій нескінченній еміграції я залишалася частиною своєї країни не на словах, а в діях. Я принципово відкрила бізнес (ФОП) саме в Україні, перебуваючи за кордоном. Для мене це було питанням честі — підтримувати свою державу податками, інвестувати в її виживання тоді, коли сама шукала прихистку. Це мій свідомий вибір: бути не просто свідком історії, а її активним учасником, який дає ресурс своїй армії та своїй землі, де б я не перебувала фізично.

​У цих постійних перегонах я навчилася бути медиком для своєї дитини та близьких. Коли на Близькому Сході лікар призначає курс уколів і каже приходити до медсестри, я просто відповідаю: «Дайте рецепт та дозування, я зроблю все сама». Вони дивуються, вони питають: «Як Ви це зробите?». А я просто показую схему.