Перший знак

Ранок 23.03.2021

Вона прокинулась із криком.

Дихання збивалось, серце билося так, ніби хтось гупав кулаком зсередини грудної клітки. Ковдра злетіла на підлогу, шия пекла, мов після сильного натискання. В її очах — туман. Але сон... 

Сон пам'ятався до кожної деталі.

Її тіло було мокрим від поту. Вона не знала, скільки часу пройшло, але за вікном уже було видно світло — той блідий світанок, що ледь торкався дахів.

Люсі встала, підійшла до дзеркала. Синців на шиї не було, але вона досі відчувала ті пальці. Вони ніби лишились усередині неї. У пам'яті. У диханні.

— Це був лише сон, — прошепотіла.

Але це не був "лише" сон. Вона це знала.

На кухні хтось вже був. Її супутник сидів спиною до неї, на столі стояла чашка чаю, і він ніби вивчав вогонь свічки, хоча вже світало.

— Добрий ранок, — обережно сказала вона.

Він озирнувся, посміхнувся ледь помітно.

— Не звик, що у цьому будинку можуть бути ще люди. окрім мене. Як спалось?

Люсі спершу вагалась, чи слід знати цьому чоловіку про жахи, що їй наснились, але зрештою здалась.

— Дивно. Ніби хтось був у мені... не я.

—Як це? — звів брови, після чого жестом запросив сісти.

Вперше в житті їй хотілось поділитися кошмаром. Не для того, щоб її пожаліли. А просто щоб хтось почув. І, можливо, пояснив.

—Це був потяг. І я.... я не знала, куди їду. Усе було порожнім. Але найгірше — це чоловік. Його очі. І пес. І ніж.... Це було так... справжньо.

Він уважно слухав. Жодного разу не перебив. Лише нахилив голову трохи вбік, мов намагаючись роздивитись її не зовні, а всередині.

— І... — вона замовкла. — І мене душили. Насправді. Ч відчула це. Це було... не в моїй голові.

Після довгої паузи він нарешті сказав:

— Ти вперше бачила його?

— Кого?

Він мовчав. Досі вже хотіла запитати ще раз, але він підвівся, підійшов до полиці з кн гами — старезні томи в шкіряних палітурках . Він витяг одну із них.

— Я не маю права цього пояснювати, — тихо промовив він. — Але... я знаю когось, хто має. Хто бачив більше. І хто точно скаже, чому ти побачила це саме зараз.

— Ви знову про загадки?

— Можливо. Але ця жінка — вона інша. Їй не байдуже.

— І хто вона?

— Моя матір.

Люсі напружилась. Незнайомка. Ще й мати того, кого вона знає лише одну ніч. Але щось у тому, як він вимовив це, не здавалося небезпечним. Це не був тиск. Радше — Пропозиція. Та, що лунає лише раз. Та й Люсі розуміла, що якби він хотів їй нашкодити, то без перешкод зміг би зробити це вночі, допоки вона солодко спала у сусідній кімнаті.

— Вона живе недалеко. Якщо хочеш — ми можемо піти до неї ввечері. Вдень краще не приходити. Вона не любить світло.

Люсі згадала, що вчора він щось наче згадував про свою матір.

— Ти вчора сказав, що вона хотіла мене бачити. Вона була тут?

— Вона відчула твою енергетику.

Люсі задумалась. Все здавалось їй таким дивним, вона не розуміла, чи варто вірити незнайомцю, але щось їй підказувало,  що так і має бути, що все це не просто так.

— І що... вонана теж "бачить"?

— Ні. Вона знає.

Цілий день Люсі провела в напівзабутті. Лише інколи у пам'яті спливли спогади вчорашнього вечору.  Як вони могли? 

Повернення додому здавалося чимось далеким, нереальним. Телефону вона не знаходила, і подумки вже переконала себе, що втратила його в той вечір. 

У якийсь момент вона знайшла папір і ручку й намалювала очі. Ті самі, що бачили її уві сні. Яскраво-блакитні, пронизливі.  І вона зрозуміла : вони були схожі. На чиїсь. Але не могла згадати — на чиї.

До вечора небо затягнулося хмарами, запахло дощем. Її супутник, який так і не назвався, мовчки підійшов, коли вона сиділа на підвіконні. 

— Готова?

— Напевно.

— Вона не схожа на інших. Не чекай простих відповідей.

— Я і не чекала.

Вони вийшли. Дощ ще не почався, але небо було важке, мовби написала над землею.

Дім його матері стояв  за містом, у лісі. Старий дерев'яний будинок з черепичною покрівлею, вікна завішані темними шторами, а в саду — ні квітки. Тільки чорна земля і кілька сухих дерев.

—Вона трохи... інша, — знову повторив чоловік, перш ніж постукати.

Двері відчинилися ще до стуку.

Її очі були темними, як ніч, але в кутиках — зморшки, схожі на павутину. Вона не виглядала старою. Але не виглядала й живою.

— Заходь, Люсі.

— Звідки Ви знаєте, як мене звати?

— Ти сама принесла своє ім'я.  а тепер маєш навчитися нести і те, що за ним.

Вони увійшли в дім. 

І в той момент десь у кутку кімнати щось зашурхотіло. Вона озирнулась — нікого. Але відчуття, що там хтось є, не зникло.

— Сни — це лише початок, — прошепотіла жінка, наливаючи  в чашку темний напій. — Те, що душило тебе, ще не прокинулось повністю.

— А що це було?

— Це — ти. Але не така, як ти себе знаєш.

Люсі не встигла нічого сказати, бо раптом у вікні блиснуло. Але то був не грім. Це щось — саітилось ізсередини. І в той самий момент на чорному склі з'явився відбиток руки. Довгі пальці. Вони тремтіли. І вони шукали вхід.