Смайлик у закинутому дитсадку

Старе село в горах давно покинули, але школярі з сусіднього завжди ходили туди “полоскотати нерви”. Цього разу пішли троє — Христина, Богдан і Сергій. Мета — зайти в закинутий дитсадок, де нібито на стіні сидить “кривавий смайлик”, що з’являється тільки в темряві.

— “Ну що, готові?” — запитав Богдан, вмикаючи ліхтарик.

— “Ага… якщо там і є смайлик, то це просто фарба,” — сказала Христина, але голос у неї тремтів.

Всередині пахло пилом, деревом і старими іграшками. Коридори порожні, лиш іржаві гачки та дитячі малюнки, що ледве трималися на стінах.

Раптом Сергій зупинився:

— “Тут хтось малював недавно…”

На стіні тягнулась довга червона лінія, ніби проведена пальцем. Вона повільно переходила в півколо. Потім — друга лінія. Дві точки. І ось він — знайомий образ.

Смайлик.

Але як тільки ліхтарик освітив його, Христина заклякла.

Посмішка щойно… подовшала.

— “Ви це бачили?!”

— “Ні, ти просто злякалась,” — буркнув Богдан, але очі в нього бігали.

Сергій наблизився і сказав:

— “Це не фарба. Це… мокре.”

Він провів над поверхнею пальцем — але не торкнувся. Крапля впала на підлогу.

Христина відступила:

— “Ходімо звідси. Мені це не подобається.”

Та коли вони повернули до виходу, смайлик тихо прошепотів — голосом, схожим на дитячий:

“Не йдіть… пограємо.”

— “Це хтось жартує!” — вигукнув Богдан, але в голосі не було впевненості.

Двері коридору зачинилися з гуркотом. Ліхтарик Сергія мигнув і згас.
У темряві стало чути тихі кроки маленьких ніг. Потім ще. Потім сміх — такий тоненький, ніби сміється група дітей.

І зі стіни долинуло:

“Посміхнися… або ми намалюємо за тебе.”

Наступного ранку знайшли їх на пагорбі. Неушкоджених, але наляканих до німоти. Всі троє мовчали. Лише Христина прошепотіла лікарям:

— “Йому не сподобалась наша посмішка…”

А дитсадок тепер краще обходити стороною. Бо коли сонце сідає, на шибках видно круглі очі й перекошену посмішку, що чекає нових гостей.