Останній лист у груповому чаті

У скаутському таборі хлопці сиділи біля вогню та ділилися історіями. Один з них, Данило, розповів про дивну гру — “Передай смайлик”. Хтось кидає у групу кривавий смайлик, і той, хто не пересилає його далі, отримує вночі… “візит”.

— “Та ну, брехня,” — сказав Влад. — “Це просто мем.”

— “От хочеш, я покажу? У нас же є таборовий чат.”

Данило надіслав у групу зображення: кривий смайлик, немов намальований на запилюженому дзеркалі червоною рідиною. Посмішка надто широка, очі — порожні.

Сміялися всі. Крім Іллі — він чомусь зблід.

— “Це… відома штука. Її не можна дивитись більше кількох секунд. Там… наче щось за очима рухається.”

— “Та годі тобі. Контраст стрибає й здається, що рухається.”

Раптом у чаті з’явилось нове повідомлення — від невідомого користувача, без імені та аватарки:

“Чому ви не посміхаєтесь?”

Хлопці переглянулися.

— “То хто це? Хтось із інших загонів?”

— “Ні… в нас немає нікого без аватарки,” — тихо сказав Ілля.

Повідомлення знову:

“Передай далі. Хтось має посміхнутись.”

Страх повис у повітрі. Данило спробував видалити смайлик — але телефон завис. Екран мерехтів.

І тут з темряви, за лінією дерев, щось спалахнуло червоним. Наче дві круглі точки. Як очі.

Влад прошепотів:

— “Це хтось жартує? Це ви організували?”

Ніхто не відповів.

Телефони почали одночасно тремтіти в руках. У кожного відкрився чат і з’явилось нове фото — та ж усміхнена морда, але тепер на ній було… відбиття багаття, біля якого вони сиділи.

І голос з лісу прошепотів:

“Я вже поруч.”

Ніхто не бачив, як вони добігли до наметів. Але до ранку ніхто не виходив.
Лише на попелі згаслого багаття знайшли слід — криву посмішку, намальовану попелом і сосновою смолою.