Смайлик у вікні гуртожитку

Кажуть, у старому університетському гуртожитку, що стоїть біля самого лісу, є одна кімната, яку ніхто не хоче займати. Не тому, що там холодно чи тече стеля. А тому, що інколи вночі хтось стукає у вікно… на третьому поверсі.

Того року там поселили двох першокурсників — Максима й Артема. Хлопці були сміливими, а всі побрехеньки вважали вигаданими.

Першої ночі, вже після опівночі, Максим почув тихий звук — ніби хтось нігтем проводить по склу. Він підвівся й підійшов до вікна.

— “Чуєш? Хтось дряпає,” — прошепотів він.

— “Та не вигадуй. Кіт якийсь.”

Але коти не лазять по стінах на таку висоту.

Максим відсунув штору — і завмер. На запітнілому склі хтось пальцем намалював кривавий смайлик: два круглі ока і моторошна посмішка, що тягнулася занадто низько.

— “Артеме… це ти робив?”

— “Ти з дуба впав? Як? Я спав.”

Смайлик раптом… моргнув. Прямо на склі. Очі злегка змінили нахил, а посмішка стала ширшою.

Максим відскочив.

— “Ти це бачив?!”

Артем підійшов, теж побачив обличчя на склі — і зблід.

— “Це… не може рухатися…”

В обличчя вдарив холод. Вікно саме відчинилося з різким скреготом. Хлопці кинулись назад. У кімнату не увійшло нічого — тільки тиша. І тоді з темряви за вікном долинув шепіт:

“Ви мені помахаєте… чи я сам зайду?”

Вони вискочили з кімнати, лишивши все як було. Наступного дня їх переселили. А кімната й досі стоїть порожня.
Кажуть, вечорами на тому самому вікні проступає знайомий знак — усміхнений, але все ширший.