Кривавий смайлик

Кажуть, колись давно в горах стояв дитячий притулок. Суворий, холодний, занедбаний. Його доглядачем був чоловік, якого діти боялися більше за зиму.

Він не любив сліз.
Не любив плачу.
Не любив жодних проявів емоцій, окрім — посмішок.

Він змушував дітей посміхатись.
— “Ширше.”
— “Ще ширше.”
— “Доки не стане красиво.”

І одного разу найменший хлопчик, якого звали Левко, не зміг посміхнутись більше. Його щоки були в синцях, губи потріскані. Він заплакав.

І доглядач… розлютився.

Кажуть, тієї ночі над притулком здійнявся страшний буревій.
Діти ховалися в кутках, а доглядач ходив коридорами й кричав:

— “ПОСМІХАТИСЬ! ВСІ МАЮТЬ ПОСМІХАТИСЯ!”

Але зранку двері були вибиті зсередини. У кімнатах — пусто. Доглядача ніхто більше не бачив. На стіні, де висів дзеркальний осколок, був намальований… кривий кривавий смайлик.
Ніби хтось усміхнувся наостанок — і лишив відбиток.

Люди тікали з того місця. Будівлю зруйнували. Але смайлик… з’являвся знову.

Його бачили на дверях інших будинків.
На екранах.
На склі.
У темряві.

І шепіт, який чули ті, хто стикався з ним:

“Усміхнись… щоб я не змусив.”

Кажуть, той дух — це відбиток дитячого страху, що повернувся, аби ніхто не змушував більше посміхатися силою. Або — щоб примушувати замість тих, хто колись страждав.

Але є й інша, ще гірша версія:

Смайлик — це сам доглядач.
Він знайшов форму, в якій може посміхатись завжди.
А тепер змушує і всіх інших.