part 10

— Ми не вбивали її! — Марта зірвалася на крик. Довести щось цим придуркам із поліції було майже неможливо — вони просто не хотіли нас слухати. Я здалася і просто сиділа на тротуарі, поки в моїй голові, наче в жахливому калейдоскопі, пролітали картинки з того, що я побачила в будинку.

Не знаю, як Марта привела мене до тями, але я була їй безмежно вдячна. Якби поліція застала мене непритомною в тому будинку, запитань було б значно більше.

— То ви прийшли туди, щоб переконати пані Галю, що Василь Хащук не вбивав її кішку? — двоє поліцейських огидно засміялися. Вони не вірили жодному нашому слову.

Марта тупнула ногою і підійшла впритул до одного з них.

— Ти що, глухий?! — вигукнула вона йому в обличчя, але одразу відступила.

Я згадала про записку, яку стискала в руці, і витягла її.

«Мені потрібно піти з життя. Надто складно бути тут без моєї кішки. Кожен день стає нестерпним...»

Я підвелася, щоб показати це їм, але хтось різко перехопив мою руку і забрав папірець. Обернувшись, я побачила ще одного поліцейського. Ті двоє одразу підійшли до нього, а Марта залишилася стояти осторонь, невдоволено схрестивши руки на грудях.

— Звідки у вас, юна леді, це? — він наголосив на останньому слові, і його очі округлилися від подиву. Я заціпеніла. В голові миттєво стало порожньо, я наче забула рідну мову.

— Вона висіла на дверях пані Галі, що тут неясно? — втрутилася Марта. Я смикнула її за руку, боячись, щоб вона не бовкнула зайвого.

— Вони не вбивали пані Галю. У мене є докази, — пролунав спокійний голос.

Усі повернули голови на звук. Я навіть не почула ревіння мотора мотоцикла, біля якого стояв хлопець. Олексій з легкою усмішкою підійшов до нас і дістав телефон. Він з'явився дуже вчасно. Марта одразу просяяла, навіть її очі почали усміхатися.

— Значить, сама себе вбила... — процідив крізь зуби перший поліцейський. Було видно, що він розчарований — йому дуже хотілося запроторити нас за ґрати, тому він і не збирався нічого перевіряти. На щастя, камери спостереження на будинку Олексія зафіксували все, що відбувалося біля вікна. — Ви вільні.

Він кинув на нас останній невдоволений погляд і пішов до будинку.

— Я й гадки не мала, що ти живеш поруч із... — Марта запнулася і вказала пальцем на будівлю, — з цим тепер жахливим будинком.

Я нарешті випросталася, відчуваючи, як тремтіння в колінах потроху минає. Олексій подивився на дім пані Галі, і в його очах на мить промайнув біль.

— Добре, що камери з мого будинку охоплюють вікно тієї кімнати. Ви добряче влипли б, — він підняв брову, а потім перевів погляд на мене. — Чув про те, що сталося вчора. Як ти? Як твоя сім’я?

— Не дуже. Таке відчуття, що хтось навмисно намагається виставити нас монстрами, — зітхнула я, проводячи долонею по волоссю.

— Це погано. Так само, як і те, що сталося з батьком Макара, — додав Олексій.

Я напружилася. Смерть батька Макара? Я швидко зиркнула на Марту, і вона кивнула на мій телефон. Олексій ще щось говорив, але я його вже не чула. Він поводився надто легко, навіть усміхався, ніби йшлося про звичайну аварію, а не про загибель батька його друга.

— Так ось про що ти мені писала... — я почала швидко переглядати повідомлення від Марти. Новина про загибель пана Вознюка приголомшила мене. — Може, заглянемо до нього?

Марта похитала головою: — Він зараз нікого не хоче бачити. Ходімо краще навідаємося до того виродка, — вона поплескала мене по спині й рішуче попрямувала праворуч.

Я пішла за нею, намагаючись осягнути все, що відбулося за ці два дні. Події накочувалися подвійною хвилею, не залишаючи шансу на перепочинок.

***

АВТОР

— Та ти ідіот, Данило! — хлопець стояв, похнюпивши голову перед начальником. Той ніколи не втрачав нагоди його вилаяти. Щодня Данило шкодував, що влаштувався на цю роботу — до нього ставилися як до худоби. Але він щоразу прибігав за першим же повідомленням, бо відчайдушно потребував грошей.

Інші працівники мовчки спостерігали, як начальник лютує. Його рука застигла в повітрі — він явно хотів ударити хлопця, але щось його стримувало.

— Як же ви мене задовбали! — Данило нарешті підвів очі й відступив на крок, щоб не отримати удару. — Я вдень і вночі тягаю ваші кляті ящики! Ви обіцяли мені гроші! — його кулаки стиснулися. Здавалося, ще одне образливе слово — і він не стримається, кинеться на начальника.

— Засранець хоробрості набрався? — чоловік упер руки в боки. Його погляд спалахнув азартом — йому було цікаво, на що ще здатний Данило, але водночас його душила злість через таку зухвалість. — Чуєш ти... — він підійшов впритул і з силою тицьнув хлопця пальцем у чоло. Данило навіть не поворухнувся, продовжуючи свердлити його поглядом.

— Та пішли ви, — кинув він без жодних емоцій, розвернувся і, зачепивши начальника плечем, попрямував до виходу. Всі заніміли: Данило був першим, хто пішов на перекір людині, яку тут боялися як вогню.

— Стадо баранів, — прошепотів хлопець, завертаючи за ріг будинку.

— Гей, хлопче! Стій! — за ним бігла дівчина, намагаючись привернути увагу. Данило не чув — він надів навушники й викрутив звук на максимум. Вона наздогнала його і різко смикнула за плече. — Ти загубив! — вона вклала йому в долоню обручку. Хлопець байдуже глянув на річ.

— Не моє, — він хотів іти далі, але дівчина не відставала.

— Хочеш заробити? — Данило миттєво зупинився. Він оцінювально оглянув дівчину й кивнув. — Супер. Це одна гра. Все чесно, не бійся, ніякої небезпеки.

Обличчя дівчини осяяло сонце, підкреслюючи дивний, хитрий блиск у її очах. Вона посміхалася занадто солодко.

— Що за гра? — Данило розвернувся до неї, зацікавлений легкою наживою.

— Кажу ж, усе прозоро, — вона показала жест «ОК».

— Це хоч не... — Данило почав було напружуватися, згадуючи дивні чутки, але дівчина швидко дістала телефон. Вона почала показувати йому групу з фотографіями щасливих людей та купою учасників.