part 9

КСЕНІЯ

Вчора був, мабуть, найважчий день у моєму житті. Принаймні, гіршого я не пам'ятаю.

Ніні стало ліпше за дві години, а от батькові — навпаки, значно гірше. Він поїхав додому на таксі, а ми з Данилом залишилися, щоб пізніше забрати Ніну. Вчорашні події сильно її підкосили; такий тиск витримає не кожен. Свій телефон я практично не брала до рук, тож навіть не знаю, чи писав мені «1».

Сьогодні вранці я насамперед пішла у ванну. Останніми днями я зовсім не можу розслабитися, і лише гаряча вода хоч трохи допомагає прийти до тями. Вона ніби обійняла мої плечі, дозволяючи нарешті видихнути. Наносячи шампунь та бальзам, я мимоволі поринула у тривожні думки. Як там тато? Як йому допомогти очистити ім'я?

Виходячи з ванної, я з розгону зіткнулася з братом і боляче вдарилася потилицею об стіну.

— Ти що, слон? — саркастично запитала я, потираючи забите місце.

— Ксеніє, це ти ходити не вмієш. Хто так різко відчиняє двері? — відбрикнувся він, потираючи плече. Шикнувши від болю, Данило почав спускатися вниз, а я рушила слідом. Мені була потрібна його допомога.

— Данило, стій! — він не послухав. Зайшов на кухню, дістав із холодильника пляшку води й сів за стіл. Я вмостилася навпроти.

— Чого тобі? — він сперся ліктем на стіл і поклав голову на долоню, демонструючи готовність слухати. Але вираз його обличчя залишався незмінним. Здається, він був десь далеко звідси.

Я почала нервово постукувати пальцями по стільниці, підбираючи слова. Я хотіла піти до пані Галі й попросити її публічно виправдати батька. Він же справді ні в чому не винен! Кажуть, пані Галя — добра жінка, то чому б їй не допомогти нам припинити це цькування?

— Слухай, треба допомогти батькові. Ми маємо піти до пані Галі, — я глянула на брата, прикушуючи губу.

Світловолосий не виявив жодних емоцій. На його обличчі читалася лише безмежна втома. Де він вештається ночами? Сьогодні його знову не було вдома. Вчора, як тільки ми завезли Ніну, Данило миттєво зник, щойно на його телефон прийшло повідомлення.

— Ні, не можу, — Данило різко відсунув стілець і підвівся. Він нервово провів рукою по волоссю. Мені здалося, чи йому справді зараз важко? У нього проблеми?

— Все добре? — я підійшла до брата. Мені хотілося взяти його за руку й сказати: «Братку, все буде добре», але ми досі не настільки близькі. Хоча ми вже й не поводимося як вовк із кроликом — ще кілька днів тому він би просто виставив мене за двері зі словами: «Ксеніє, вали звідси».

— Так, Ксеніє, у мене все супер, — пробурчав він і, не сказавши більше жодного слова, попрямував до виходу. Я була впевнена: його щось серйозно гризе.

Гучний гуркіт вхідних дверей сповістив про те, що Данило пішов.

Я піднялася до своєї кімнати й одразу кинулася до розетки, де заряджався телефон. Вмикаючи його, я сподівалася лише на одне: що там не буде проклятого повідомлення від «1». Як виявилося, мої молитви не були почуті.

«Привіт, мила Ксеніє. Як тобі день? Негарно зазирати в чужі телефони».

Я до болю стиснула гаджет у руках. Покидьок! Як він дізнався, що я брала телефон того алкоголіка? Я подивилася на час надходження повідомлення — саме тоді Ніну забирала «швидка». Мене хтось знімав? Чи той п’яниця сам усе розповів?

Провівши пальцем по екрану, я побачила п'ять пропущених від Марти та кілька повідомлень від Павла. З Мартою треба поговорити пізніше, а от Павло...

«Ксеніє, мені якось зовсім паршиво», — я нахмурилася й почала читати далі. «Сьогодні рівно рік, як ми з Кірою разом. Я хотів влаштувати їй щось грандіозне, але... ми посварилися. Що мені робити?»

На цьому потік повідомлень закінчився. Я ніколи не була в таких ситуаціях. Павло — дуже емоційний, він усе приймає надто близько до серця. Кіру я ніколи не бачила, тому навіть не знала, що йому порадити. У справах сердечних я почувалася повним "деревом".

«Павло, просто скажи їй, як сильно ти нею дорожиш. Може, це допоможе?» — я кілька разів видаляла текст, вагаючись, але врешті відправила.

Поклавши телефон на стіл, я почала збиратися. Попри літо, погода сьогодні не радувала. Одягаючи теплу кофту, я прокручувала в голові нашу можливу розмову з Павлом: якби я розповіла йому правду про те, що зараз відбувається в моєму житті, яку пораду він дав би мені?

Дорогою я набрала Марту, і вона погодилася сходити зі мною до пані Галі. Без неї я б нізащо не знайшла потрібний будинок.

Вже за кілька хвилин на горизонті з'явилася білява маківка. Мене щиро дивувало, як Марта завжди примудряється залишатися на позитиві. Навіть зараз вона йшла з усмішкою, махаючи мені рукою. Вона виглядала шикарно навіть у таку похмуру погоду: чорна спідниця, білий топ і класичні "конверси". На ній будь-яка річ сиділа ідеально.

***

— Пані Галіє! — Марта почала обходити будинок, зазираючи у кожне вікно. Я ж просто сиділа на тротуарі, схопившись руками за голову. Ми стирчали тут уже десять хвилин, але жінка ніби крізь землю провалилася. Ми стукали у вікна, гатили у двері — і жодної відповіді. — Пані Галіє! — ще голосніше крикнула блондинка, знову тарабанячи в двері.

— Це безглуздо, — я підвелася і поправила кофту. Перехожі дивилися на нас із підозрою та осудом, і це починало не на жарт дратувати.

— Якась нісенітниця, — Марта почала ходити колами, вперши руки в боки. Вона нервово поправила волосся і знову глянула на вхідні двері. Підійшовши ближче, вона смикнула за ручку — і двері дивом відчинилися. Я аж рота роззявила від подиву, а Марта збуджено ляснула в долоні й першою ступила в дім.

Щойно ми переступили поріг, у мене миттєво пересохло в горлі, а легеням забракло повітря. У будинку панувала мертва тиша. Звук настінного годинника з кожним ударом відлунював у моїй голові, наче молот. Я помітила котячу миску біля стіни — вона була вщерть наповнена кормом.

Раптом моя нога поїхала на чомусь слизькому. Я ледь не впала, але Марта встигла вхопити мене за лікоть. Серце миттю пішло в п'яти.