part 5

Батько Макара сидів за одним столом із сином. Хлопець не зводив очей з ноутбука, а батько уважно спостерігав за ним, апетитно їдячи свіжу булочку, яку щойно дістала з духовки бабуся. Сніданок усі проспали, тож пізній обід був дуже доречним.

Оскільки в родинному маєтку певний час не можна було жити через слідство, вся сім'я тулилася у квартирі Макара. Пощастило, що там було дві кімнати: в одній влаштувалися батьки, а в іншій — бабуся з дідусем. Раніше маєток належав старшому поколінню, але на старості років вони захотіли жити біля океану. Бабуся з дідусем вирішили провідати дітей і приїхали на кілька днів якраз тоді, коли сталася трагедія.

— Так і вдавитися можна, — зауважила бабуся, натякаючи на те, що Макар їсть, не відриваючись від екрана. Вона підійшла до онука і зазирнула в ноутбук. — «Кривавий слід»? Це ще що таке? — здивувалася вона, витираючи руки об фартух, але, не дочекавшись відповіді, пішла далі у своїх справах.

— Щось знайшов? — батько підійшов до сина зі спини.

— Не так багато, як хотілося б, але дещо цікаве є, — хлопець з усмішкою розвернув ноутбук до батька.

***

КСЕНІЯ

— Ну що, мої дорогі діти, як минула ніч? — запитав батько, щойно я сіла до столу. Данило вже був там — мабуть, знову прокинувся раніше за всіх і сидів у телефоні, поки не почув, що хтось ходить по будинку. Такий уже він є. У нашій сім'ї правило: хто перший прокидається, той і готує сніданок. На щастя, за цей рік я лише один раз прокинулася першою.

— Дуже добре, — я вже збиралася відповісти, але брат мене випередив.

— І ви б мені не розповіли, якби я о другій годині ночі не побачив, що мої діти не сплять? — батько суворо глянув на нас. Світловолосий Данило лише знизав плечима і продовжив снідати.

— Та годі тобі, — до батька підійшла Ніна і поклала руку на його широку спину, лагідно погладжуючи. — Зараз літо, хто захоче сидіти замкненим у будинку? — Ніна подивилася на нас, і я вдячно всміхнулася їй. Данило тим часом підвівся і рушив до раковини.

— Дякую, Ніно, — кинув він і, залишивши тарілку, пішов до вітальні.

— Так, дякую, Ніно, — я знову всміхнулася їй і злегка прикусила губу.

Данило увімкнув телевізор, і я одразу почула звуки новин. Місцевий канал сьогодні точно крутитиме цей сюжет по колу, бо за останні років десять нічого подібного й близько не траплялося. Зазвичай новини були про те, як у пані Галі знову застрягла кішка на дереві і як хоробрі школярі рятували її від спраги. Цю бабусю іноді називали «котячим притулком», а школярі спеціально чергували під її вікнами, чекаючи, поки чергова Мурка вилізе на дерево, щоб героїчно потрапити в телевізор і вкотре передати привіт мамі.

— Стояти! — раптом вигукнув батько, побачивши, що Данило хоче перемкнути канал. Він миттю підійшов до сина і забрав пульт.

— Це ще кілька разів за день покажуть! — пробурчав Данило і пішов до сходів.

Раптом мені прийшло повідомлення від Павла, мого друга з Черкас.

«Ксеніє, привіт! Я тільки сьогодні дізнався про те, що сталося з Женею. Мама сказала. Ти ж знаєш, як ми з нею останнім часом спілкувалися... Можливо, Женя розповідала тобі причину нашого розриву? Вона зізналася мені у почуттях, а я вже у стосунках, ти ж знаєш. Ти як сама?»

Я не знала, як на це реагувати. Вимкнувши екран, я відсунула телефон і сперлася щокою на долоню. Женя мені нічого не казала. І розійшлися ми з нею теж на поганій ноті. Я була впевнена, що налагоджу зв'язок із подругою вже тут, коли приїду до батька. У голові пролетіли спогади: як вона дивилася на Павла, як намагалася торкнутися його при кожній нагоді. Вона була щасливою від будь-якого знаку уваги з його боку, навіть якщо він був просто дружнім. А коли дізналася про його дівчину — просто пішла, кинувши, що їй зле. Ми тоді з Павлом так і залишилися в парку удвох.

Телефон знову завібрував.

«Ксеніє?»

Я хмикнула і швидко набрала відповідь: — «Я вчора про все дізналася. Важко це усвідомити».

Відповідь прийшла миттєво:

«Сподіваюся, з тобою все гаразд. Ви ж були такими близькими...»

Я замислилася. Сильного болю не було. Можливо, це захисна реакція? Я переконую себе, що все гаразд, аби не збожеволіти? Удаю, ніби нічого не сталося?

Я ще раз подивилася на повідомлення і коротко відписала: — «Все добре».

Вставши з-за столу, я пішла до своєї кімнати. Відчувала, як мені в спину дивляться батько й Ніна. Зайшовши всередину, я одразу зачинила двері й сіла за ноутбук — мені потрібно було хоч якось відволіктися.

Коли екран засвітився, я мимоволі задивилася на заставку. На фотографії ми були втрьох — того щасливого літа. У кожного в руках скейт, а в Павла ще й пляшка води. Він завжди носив із собою рюкзак, де тримав воду для всіх нас. Я й не помітила, як поринула у спогади про ті безтурботні дні.

Потім я взяла телефон і зайшла в журнал дзвінків. Останній мій виклик був Жені, але поруч стояв значок «1» — той самий номер, з якого мені приходили повідомлення. Я була впевнена, що вчора набирала саме її номер. Як я могла помилитися? Все це виглядало надто дивно.

Раптом знову прийшло повідомлення. Я сподівалася, що це Павло, і миттю відкрила діалог. Але ні, це знову був той таємничий «1».

«Day 1. Вітаю, Ксеніє» Після цього — тиша, яку раптово розірвав несамовитий крик кота за вікном. Я підійшла до підвіконня і заціпеніла: внизу знову стояв той самий чоловік у накидці та масці дівчинки. Серце стиснув крижаний переляк. У його руках був ніж і кішка пані Галі. Лезо було яскраво-червоним, а з шиї тварини на траву капала кров.

Від жаху я відсахнулася, випустила телефон із рук і, спіткнувшись об стілець, впала на підлогу. Сльози самі хлинули з очей. Я закрилася руками, витираючи обличчя рукавом. Телефон знову пискнув — повідомлення від того ж номера лежало зовсім поруч.

«Чи готова ти?»

Згодом за вікном почувся якийсь шум. — Ксеніє, чорт забирай! Скільки можна стукати? — я здригнулася і побачила у дверях Данила. Помітивши, що я сиджу на підлозі з мокрими від сліз очима, він підбіг до мене. — Що сталося?