part 4

КСЕНІЯ

Почувши різкий стукіт у вікно, я здригнулася й натиснула кнопку розблокування дверей. Данило застрибнув у салон — на ньому буквально не було обличчя. Посварився з другом? Чи сталося щось гірше? Не промовивши ні слова, він сів за кермо й нервово крутнув ключ у замку запалювання. Я втомлено відкинула голову на спинку сидіння. Ця ніч уже здавалася нестерпно важкою, а вона ще навіть не закінчилася.

— Як там твоя подруга Женя? — раптом спитав він, і його голос прозвучав якось неприродно сухо. — Ще не мертва?

Я втупилася в брата, широко розплющивши очі від почутого. На його обличчі не здригнувся жоден м'яз. Як можна було так по-ідіотськи жартувати? Машина різко смикнулася вперед, і я боляче вдарилася рукою об дверцята.

— Ти що таке несеш? — випалила я, потираючи забите місце.

— Коли ви востаннє спілкувалися? — знову почав він, ігноруючи моє обурення.

Брат навіть не дивився в мій бік, але я помітила, як сильно він стискає кермо — аж пальці побіліли. Його губи час від часу сіпалися, наче в судомах.

— Яка тобі різниця? — мені починало набридати його дивна поведінка, і я вирішила перевірити все сама.

Глянувши на годинник, я зрозуміла, що Федушко ще точно не спить. Я знайшла її номер і натиснула «виклик». Коли пішли гудки, я перемкнула на гучний зв'язок — Данило миттєво повернувся до мене, наче тільки цього й чекав.

Минали довгі секунди тиші. Нарешті на тому кінці підняли слухавку.

— Женю, привіт! — мимоволі всміхнулася я. Радість на мить витіснила тривогу. Ми й справді давно не говорили — цілих чотири дні. Весь цей час я була з головою в справах: збирала речі, нескінченно сперечалася з матір'ю, бо їхати сюди мені зовсім не хотілося.

Дівчина мовчала. Тиша затягувалася, стаючи густою та липкою. Серце почало калатати швидше.

— Женю? — промовила я вже з тремтінням у голосі.

Данило різко натиснув на гальма, і машина повільно зупинилася на узбіччі.

— Ксенія Хащук — гравець 175, — пролунав із динаміка чужий, спотворений голос.

Мій погляд миттєво впав на підлогу, коліна затремтіли, а пальці задерев'яніли. Голос був грубим, механічним — очевидно, зміненим через програму, але від того він здавався ще більш загрозливим.

— Раді вітати Вас у грі. Жертва від Жені Федушко перейшла вдало.

Я заціпеніла. «Жертва»? «Вдало»? Підвела очі на брата — Данило дивився на телефон з таким самим нерозумінням і прихованим жахом. Не в силах більше це слухати, я почала гарячково тиснути на кнопку завершення виклику, але екран наче замерз. Телефон не слухався.

— Будьте уважні... — прохрипів голос, а далі слова розчинилися в цифровому шумі.

Данило вихопив у мене слухавку. З динаміка почулося моторошне шипіння, схоже на перешкоди старого телевізора, крізь які проривалися звуки, від яких холола кров: дитячий крик, чийсь відчайдушний плач і... божевільний, радісний сміх. Брат теж намагався скинути дзвінок, але марно.

Раптом мене обпалило відчуття чужого погляду. Я повільно підняла очі на лобове скло і ледь не закричала. Там, прямо перед капотом у світлі фар, стояв чоловік. Та сама чорна накидка, яку я бачила біля особняка. Маска немовляти на його голові виглядала втіленням нічного жаху: ліва половина обличчя дитини тонула в двох чорних сльозах, а права — шкірилася в дикій радості. Маска здавалася розрізаною навпіл і грубо зшитою мотузкою. У його руках виблискувала сокира.

— Данило... Данило, дивись! — я почала штовхати брата, не зводячи очей з постаті, але він наче заціпенів.

Брат ігнорував мене, щось розгублено шепочучи собі під ніс, продовжуючи боротьбу з телефоном. Коли він нарешті зрозумів, що нічого не вдіє, то просто здався — відкинув апарат на заднє сидіння. У ту ж мить проклятий звук обірвався. Настала мертва тиша.

— Що з Женею? — прошепотіла я, відчуваючи, як очі наповнюються гарячими сльозами. Данило мовчав. — Що з Женею?! — я зірвалася на крик, істерика накрила мене з головою. Я вже знала відповідь, але кожна клітина мого тіла благала про помилку.

— Вона мертва, — Данило відкинувся на спинку сидіння і закрив обличчя руками.

Світ навколо мене розвалився. Я зайшлася плачем, не в змозі вдихнути повітря. Раптом телефон на задньому сидінні знову вібрував. Нове повідомлення. Данило різко обернувся, схопив мій гаджет і, глянувши на екран, зблід ще більше. Він мовчки простягнув телефон мені. Від адресата «1» прийшло:

«Який ваш страх? Вбити себе?»

А слідом:

«Криваві гроші».

Я втупилася в екран, намагаючись осягнути цей абсурд. Що це означає? Чого вони хочуть? Я знову поглянула через скло на дорогу — там було порожньо. Чоловік із сокирою зник, наче його ніколи й не було.

— Ксенія, що це? — голос Данила став суворим. — Чому у вас із Женею однакові шпалери?

Я здригнулася. У Жені такі ж? Ті самі, що я поставила зовсім недавно? Невже вона померла через це?

— Які шпалери? — перепитала я, хоча серце вже знало відповідь.

Данило підніс мій телефон до мого обличчя — екран засвітився, демонструючи картинку, яку я тепер ненавиділа всією душею. Потрібно було негайно її змінити. Прямо зараз.

Раптом екран телефону самого Данила спалахнув від вхідного повідомлення. Його очі округлилися, він миттєво кинув апарат на панель і завів машину.

— Тато написав, — коротко кинув він. Я лише важко кивнула і безсило опустила голову на сидіння.

АВТОР

— Тату! — вигукнув Макар, коли на горизонті з'явилася маківка його батька.

Після того як Данило та Ксенія поїхали, хлопець ніяк не міг викинути з голови ті кляті шпалери. Він був певен, що бачив їх зовсім нещодавно, але тоді не звернув уваги, списавши все на чергову дрібницю. Тепер же це спогад свердлив мозок, наче незагоєна рана.

Батько, як і завжди, виглядав бездоганно: строгий чоловічий костюм, що ідеально сидів по фігурі, на зап'ясті — остання модель дорогого годинника, на ногах — начищені до блиску туфлі, ціна яких дорівнювала бюджету невеликого містечка. Він був людиною статусу. Любив, щоб здалеку було видно і чутно: перед вами чоловік при грошах і славі, той, хто скоро займе почесне місце на самій вершині криміналістики.