РОЗДІЛ 3 У ПОРТУ

— Шарлотта Браун —
Порт Нью-Йорка зустрів мене шумом чайок, запахом солі та далеким криком людей. Я стояла на причалі, стискаючи в руках пошарпаний квиток на Маврицію II — один із найшвидших кораблів, що вирушають до Нового Світу. Вітер тріпав волосся, а десь вдалині вже лунав низький гудок, що сповіщав про швидке відплиття. Друга Мавриція зустріла людей своїм строгим чорним бортом і двома чорно-жовтими трубами — спадщиною дизайну першої Мавриції.
Я піднялася по трапу, відчуваючи, як палуба трохи погойдується під ногами. Корабель був не найбільшим, із чорним високим бортом. Матроси спішно готувалися до відходу, а пасажири юрмилися біля поручнів, прощаючись із берегом.
Саме там я вперше побачила її.
Дівчина з холодними, як океанські глибини, очима і темним волоссям, зібраним у строгу косу. Вона стояла в тіні щогли, ніби уникаючи сонця.
— Ви нова? — її голос був тихим, але в ньому відчувалася сталь.
Я кивнула.
— Я Мілена Бофорт.
Ім'я прозвучало, як удар у саме серце. Бофорт — прізвище, про яке ходили похмурі чутки. Її мати, Адріана Бофорт, була, кажуть, ще тією стервою, з величезним маєтком у Бостоні. Казали, її чоловік збожеволів після смерті дружини. Казали, його привид досі блукає коридорами їхнього будинку в пошуках своєї дружини.
• А це моя сестра, — Мілена вказала на гарну дівчину, що стояла трохи віддалік. Та усміхнулася, але в її очах не було тепла.
• Стефані Бофорт, — прошепотіла я про себе.
Мілена посміхнулася.
— Мілена Бофорт. Так. І якщо ви вірите чуткам, то краще триматися від нас подалі, бо хто знає, раптом завтра ви сонце знову не побачите.
Але корабель уже вирушав, і тікати не було куди.
А попереду на нас чекав океан, повний таємниць — і, можливо, ще темніших, ніж ті, що приховували ці дві дівчини.