Ти ж не проти погратися? (7)

Уже по самому вигину спини Кіан міг сказати: Віві плакала, коли він зайшов у вітальню, навіть не гупнувши дверима спальні. На Вів’єн була нічна сорочка синювато-волошкового кольору (вона просила про це нікому з її друзів-гонщиків не розповідати), теплі мохнаті шкарпетки діставали ледь не до литок. Ноги Віві підтягнула до грудей, розтягнула сорочку, прикривши коліна, і сховала обличчя за ними. 

Кіан спинився у дверній проймі. Гадки не мав, як розрадити її, а ще більше не мав уявлення, що робити далі. Він звик діяти методично, поступово, наче будь-яка справа це чи то конструктор, чи то просто банальні сходинки. 

А тут цілковита невизначеність, бо Катріна не могла віднайти батька Віві. 

Живого, мертвого — ніякого.

Легше було повірити, що його просто не існувало.

А ще він не знав, що робити з Віві. Тому просто підійшов, сів поряд і продовжив мовчати. 

Те, що Вів’єн не зачепило, — диво, хоча куля точно призначалася їй. Але він цього не скаже, особливо коли ця куля влучила в її друга.

— Замкни мене в якомусь підвалі, — гугняво долинули її слова, і вона кілька разів рвучко видихнула, хотіла вдихнути, але не вийшло. — Відвези на якийсь острів, де від мене не буде проблем.

«Ти не винна в тому, що тебе хочуть убити, — ледь не злетіло з язика Кіана. — Не винна в тому, що сталося». 

Але він просто обхопив її руками, потягнув на себе, уклав на коліна. Спочатку вона смикнулася, наче збиралася запручатися, а потім розігнула ноги так повільно, наче якийсь механізм. Кіан уважно глянув на її припухле червоне обличчя, до щік поприлипало мокре волосся, та навіть біля скронь воно було вологим. Вії теж злиплися, ніс забився, у горлі стояли хрипи.

Віві повернулася на бік, носом ткнулася йому в живіт, дихання залоскотало шкіру так, що млосно стало, але він не протестував. 

— Якби я не вдавала, що все гаразд, що ці ігри мене не зачіпають, то все було б інакше, — вона знову не змогла видихнути рівно. — Ми тепер завжди під прицілом: ти і я. Я так не можу, не після Ільяса. 

Вона встала, сіла на коліна обабіч нього, важко кліпаючи очима. 

— Я вернуся у свою квартиру, Кіане.

На кілька секунд він просто напружено вдивлявся в неї й не міг зрозуміти, про що вона. 

— Вів, ти про що? Це я тебе маю захищати, а не ти мене. Та й хто до мене зможе дотягнутися? Тут ми в безпеці, на відміну від твоєї квартири. 

— Я знаю, — вона ткнулася лобом в його плече, він не стримався — пальцями занурився у її волосся, кінчиками масуючи їх, наче так міг допомогти. — І не річ у тому, що тобі не потрібен мій захист. Я не можу лишитися.

— Я не зовсім розумію… — коли Віві відхилилася, повільно мовив Кіан, опустивши руки на свої коліна. У Вів’єн забігали очі. Вона всілася, спустила ноги на підлогу, поправила нічну сорочку, що задерлася. Кіан очима прослідкував за тим, як знову сховалася рівненька світла шкіра її стегна. Вона сплела свої пальці, прочистила горло й кілька разів видихнула.

Кіан напружив спину — він не знав, чого чекати.

— Ти сам знаєш, поки я сиджу тут, це закінчується смертю для когось іншого. Це колись може закінчитися погано й для тебе. До того ж я не можу егоїстично обтяжувати тебе сидінням удома, поки ти намагатимешся розв’язати мої ж проблеми й захистити мене ж. Це нечесно, несправедливо, інфантильно з мого боку. 

— Твоїми словами зараз керують сліпі емоції, — сухо відказав він, у його голосі забриніло знайоме Вів’єн відчуття роздратування. Ще кілька слів — і він почне з нею говорити так, як тоді в підвалі, коли всю шкіру дряпало відчуття присутньої невидимої потенційної загрози від самого ж Кіана. — У будь-якому випадку ти звідси не підеш, поки не зникне небезпека.

— Утримуватимеш силою?

— Прив’яжу, як треба буде, — він удавано спокійно здійнявся на ноги, ступив кілька кроків, коли в спину прилетіло сухе:

— З чого ти вирішив, що ті, хто хоче вбити мене, зненацька не виявляться сильнішими за тебе? Може, до цього вони гралися, а сил у них набагато більше?

Коли він обернувся, Віві теж уже стояла на ногах. Синя нічна сорочка та милі шкарпетки контрастували із суворим виразом.

— Звідки ти взяла, що все не навпаки?

— Не пускати мене додому — це безчесно, Кіане Еллінгтоне.

— Нічого нового, думаю, ти не здивована.

Віві смикнула головою догори, підійшла до нього впритул, що він відчував її тіло майже як своє власне. Кіанові подзвонили, але він, навіть не глянувши на екран, відкинув телефон на диван.

Він чекав. Невідь-чого, але чекав, поки його душа грузла в блакитних очах Віві.

— Ти мене не розумієш, Кіане Еллінгтоне.

Телефон дзвонив і дзвонив. Безперестанку, розриваючи натужну тишу своїм плачем.

— Спробуй мені пояснити інакше.

Вони стикнулися губами так, наче ніколи — ніколи! — у житті раніше не цілувалися. Кіан не міг спам’ятати такого шаленого цілунку, цього божевілля, що, мабуть, десь у своїй суті межувало з болісним передчуттям. Він пальцями втиснувся в її шкіру, а вона прикусила йому губу. Хоч словами вони не могли дошкуляти одне одному, проте у венах замість крові вже текла лава, і Кіанові хотілося стиснути Віві до болю, впечатати в себе, прив’язати, як грозився — будь-що. Він не знав, звідки бралася ця дражлива напористість, якій вона навіть не опиралася. Вів’єн лише на мить відірвалася від його губ, щоб вдихнути й мимоволі застогнати, коли він підхопив її руками за стегна, спиною притулив до стіни.

Віві не спиняла його, і в голові Кіана стукотіла одна думка: дорвався! І навіть надокучливі дзвінки та стукіт у двері не змусили його відірватися від Вів’єн, навіть коли вона холодними руками торкнулася його гарячої шкіри спини, навіть коли вона намагалася перехопити ініціативу, а він не давав.

Але раптом вона відхилилася, прислухалася — усе затихло. Її груди важко здіймалися від дихання, пальці все ще машинально погладжували шкіру його плечей, звідки по руках розходилися теплі струмки.