Ти ж не проти погратися? (7)

Майже сотня учасників. 

Я думала про це, прогріваючи Міллі біля старту. Мене за якимось принципом поставили в третій ряд, Кіана в другий, а Ільяса — ну, це я могла пояснити — у перший.

Сотня учасників. Це Новий Атлантис так розростався чи просто більше людей купили собі машини й подумали, що нелегальні гонки — це прекрасно? Але чомусь це сталося після закриття шоудауну. Відчуття, ніби по мені ціла епоха прокотилася.

Згадалися слова Тати про те, що в нас тільки формально нема організації стрітрейсерів, а всім у місті заправляли Кіан, Ільяс та Ейван, здається (а про те, що сама фінансувала проведення шоудауну, подруга, звісно ж, змовчала). Я ніколи чомусь не помічала, що Кіан справді чимось заправляв. Може, це змінилося після моїх перемог, коли він відійшов від стрітрейсерства? Тоді хто організовує всі ці заїзди? Кенджі? Ільяс? Хтось, про кого я просто не знаю?

Я фізично відчувала, як напружувалися мої м’язи з новою думкою. По-перше, Кенджі мене добряче підставив: мені навіть маршрут гонки не був відомий, тому вивчити й простежити трасу я не могла, до чого готуватися — хтозна. Звісно, дорога була оснащена вказівниками та маячками, але на них треба фокусуватися, помічати, вишукувати, лаятися, коли пропускаєш. Інша справа, коли карта в тебе в голові, а це давало фору тим, хто шлях знав.

По-друге, я нормально не ганяла з місяць, якщо не враховувати дрифт, а його не можна враховувати, бо це не те ж саме. Я слабша. Уразливіша. 

А ще я в третьому ряді.

Вдихнувши та видихнувши, я глянула на телефон, закинула його в бардачок, увімкнула якусь іспаномовну пісню й вигнула губи в усмішці, коли біля серця скрутився клубочок передчуття й посунувся вгору до горла, коли в крові зашуміло, застукало, коли адреналін перебрав контроль над тілом.

Найкращі відчуття.

«Утратити контроль — ідея, яка найбільше захоплює контрольованих людей». 

Я завжди все контролюю. У житті, у гонках, у роботі, у стосунках з Кіаном, навіть у дурнуватих маленьких розслідуваннях. Закручую гайки, щоб не відвалилося, перевіряю, контролюю тиск. Гонки — мій шлях той тиск послабити. 

Не контролювати нічого. Зловити момент, коли в момент польоту ти перестаєш бути людиною, а відтак, перестаєш бути собою. 

Відрощуєш умовні крила… і… Рев моторів розітнув нічне небо, розідрав його на клапті, і вони опали в океан. Я глянула вперед — два ряди світла фар мерехтять, відбиваючись на мокрому асфальті. Мені здалося, я почула звук Кіанової супри. 

Долоня впивається в змащений важіль коробки передач. Дівчина попереду піднімає руку, три пальці. Два пальці.

Газ. Сотня учасників, Віві. Але ви з Міллі такі одні.

Міллі згідно гуркнув і полетів уперед, наче його хто підштовхнув. 

Задні колеса машин збоку й прямо креслять чорні лінії по асфальту, і мені видається, від того звуку мали сюди збігтися всі поліціянти округу. Міллі кидає вбік, але я врівноважую його й обганяю синій Ніссан. Я його десь бачила, ні?

Маячок. Дороговказ. Поворот у напрямку міста. Нахиляюся вправо разом з машиною, крутячи кермо. У дзеркалі бачу Ільяса, його ауді блищить під ліхтарями. Не пітніти, Віві, бо руки стануть ковзати по керму!

Зненацька зліва Міцубісі (екліпс, ні?) заносить у бік Кіана, той маневрує праворуч, тойота ледь не врізається бампером у стару огорожу складу. Я лише на пів секунди заплющую очі й глибше тисну на педаль. Міллі пролітає між уламками паркану, що сиплються довкруж.

Отакий відпочинок нам треба був, га, Кіане?

Маячків не видно. Значить, прямо. Відкриваю дросель, Міллі кидається вперед, наче побачив кролика й хоче зжерти. Я боюся глянути на спідометр і не визначити там числа. Обганяю всіх, хто трапляється на шляху, і спускаюся з магістралі в старий район доків.

Кенджі з Ільясом їдуть на рівні, разом входять в поворот, наче подружки, але я не знаю, чи є хто попереду. Якщо зважати, що Ільяс їхав першим. Попереду мене ще Кіан та троє інших машин, але Міллі байдуже, хто там попереду, він знає своє діло.

Мій хлопчик.

І коли я рівняюся з Кіаном, ми разом вириваємося вперед, лишаючи трьох інших позаду, несемося крізь старі доки, машини гуркотять по тріщинах у дорозі.

Останній поворот. Я змушую Міллі впасти в керований занос, мотор реве, і на виході я обганяю Кіана буквально на сантиметри. Кенджі та Ільяс просто відстають, наче їх тягне щось назад, але Ільясова ауді ще намагається зліва капотом якось зачепити фару Міллі. Попереду маячить фінішна пряма. 

Усередині все скручується від хвилювання так, що здається, органів у мене більше нема.

І в цю мить я, затиснута між високими складськими покинутими будівлями, очима прикипівши до фінішу за п’ятсот метрів, чую тріск скла, сахаюся, коли куля пролітає повз майже непомітно — ледь не перед носом! — розбиває ще одне вікно, а затим ще одне — Ільясової ауді, яка в ту ж мить ніби втрачає силу й губиться на дорозі. 

Міллі перший перетинає фінішну, але я цього не помічаю. Усе виходить випадково, інерційно, але я натискаю на гальма, щоб розвернутися, і чую, як у бардачку надривається телефон.

Рука не тягнеться, вона лише тремтить.

Кіан. 

— Не виходь з машини, — пролунала чітка команда. У мене кляцнула щелепа, але я промовчала, вимкнулася, розвернулася й, намагаючись маневрувати між машинами, які перетинали фініш, повернулася до застиглої ауді Ільяса, яка дивом не врізалася в склад. З неї теж ніхто не виходив — дверцята непорушні. Ніхто не виходив: ані Кенджі, ані Кіан, ані я. 

Зрадниця. Рятуєш свою шкуру, коли через тебе, можливо, помирає друг?

Ще ніколи в житті мені не хотілося так сильно ослухатися Кіана, коли довкола наших машин заворушились охоронці й коли Кіан сам виліз машини й попрямував до Ільяса.