Ти ж не проти погратися? (6)

Сніг, який устиг нападати вчора, швидко зійшов, з океану дув льодяний і вологий вітер, від якого ставало холодніше, аніж було в Ісландії в різдвяну ніч. Я за звичкою від’їхала вбік від інших учасників і, спершись на капот Міллі, розглядала всіх, хто тинявся поряд, хто тільки-тільки під’їжджав. 

Сама ж я приїхала невідь-коли, ще навіть прожектори й ліхтарі не встановили. Кенджі ще не було. Кіана теж, хоча я й пообіцяла почекати, але в рук усе валилося, я не могла сфокусуватися, а тому дратувалася й дратувала саму себе. Подумаєш! Батьки! Мама мертва взагалі — скільки її пам’ять ще тузатимуть усі, кому не ліньки? А батька я вже з десяток років в очі не бачила.

«У тобі є щось лихе, Вів’єн. Мабуть, він твого батька» — такі слова мама любила повторювати, але річ була в моїй упевненості, що таке люблять повторювати всі мами на світі, що такому їх навчають на якій фабриці мам. 

Я б, мабуть, усе навпаки казала, якби в мене була дитина: що все найгірше в неї від мене, а найкраще — від Кіана. 

Пху ти. Які діти від Кіана. Мовчати, ідіотська фантазія. Як не зуміла за двадцять шість років подорослішати, то хоч язика припни.

Але коли ти вимагаєш від фантазії мовчання, вона навпаки витягує із рукава всі козирі, які мала й берегла з твого — і свого теж — народження. 

Я склала руки на грудях, думаючи, що так стане тепліше, і заплющила очі. Уже стемніло, навіть хвиль, що ходили океаном, не було видно. Хоча далекі відблиски близьких ліхтарів та прожекторів, а ще вогнів міста іноді ходили й розмивалися на їхніх гребенях.

— Привіт, Вогнику, куди ти все зникла? — мене поплескали по плечу, і я, розплющивши очі, зустрілася з привітним поглядом Ільяса. Усередині щось заворушилося, щось старе й забуте. 

Я скучила за ним.

— Ільясе, малий чемпіоне!

Я скочила з Міллі й повисла в нього на шиї. 

— Гей, легше, шийні хребці не залізні! — його руки лягли мені на талію. — Я теж скучив, Вогнятко. Радий, що в тебе все добре. А вони з тобою? — він кивнув на дві машини Кіанових, себто моїх, охоронців, які тактовно стояли на віддалі навіть від мене. Мене все влаштовувало: їздити з охоронцями мені все ще було страшенно дискомфортно. 

— Та-а-ак, — протягнула я, перевівши погляд з охоронців на Ільяса. — Частина нового життя. Іноді здається, аж занадто нового. 

Моє обличчя скривила мимовільна кривувата усмішка. 

— Ти тепер у нас принцеса, компанія Еллінгтонів зараз займається ледь не половиною будівельних замовлень по місту, та й штату, мабуть, теж, — Ільяс перетнув плечима. — Батько казав. Але Дрейк-Коді все ще хоче тебе вбити — чим тобі не хороший уламок колишнього старого життя?

— Ти знаєш? — усередині наче хто рукою шлунок стиснув. 

— Та, Кенджі відразу після дрифту зателефонував. Слів для описів він не пошкодував. І для характеристики того козла. Він справді козел, Віві, тому охорона виправдана. 

— А, — лише видала я, коли зрозуміла, що він знає лише про перший акт трагедії. — Це так. Ти все ще працюєш на батька й ганяєш по ночах?

— А ти все ще займаєшся гаражем і цілуєш Кіана Еллінгтона по ночах? — парирував Ільяс, і я пхикнула. 

— Уночі я сплю, а гараж… не знаю, Ільясе, я люблю лагодити машини, але навіть це тепер мені не в радість. Мені не вистачає попередньої безтурботності, гонок, навіть дурнуватих вечірок в ангарі, — я знехотя буцнула колесо Міллі й зморщилася від легкого болю. 

— Боїшся, що король перетворить тебе на домогосподарку?

— Що? — я звела брови. — Ні! Не в цьому річ, Кіан так не зробить, звісно, чому б це я… домогосподарка? Словом, не знаю, Ільясе, може, це все зима й авітаміноз. 

— І тривожність через зміни. 

— І тривожність через зміни, так.

— А ти говорила про це з Кіаном?

Я відкрила рота, ніби вже збиралася відповісти, що так, звісно, але похлинулася холодним повітрям. Ні, звісно. Коли я йому казала, що мене тривожить? Що мені не подобається? Я просто просила його почекати, але чому? Ніколи не пояснювала причин.  

Просто чекай, Кіане.

— І про що зі мною ти мала поговорити?

Я обернулася від Ільяса та Міллі й безпомилково відшукала очима Кіана, який ішов до мене від своєї чорної тойоти. Такий, як колись, — у чорній шкірянці, навіть якщо жарко чи холодно, зі скуйовдженим волоссям, зухвалий, далеко-близький, до сиріток моторошний і дражливий. 

Ну і як тепер дихати, Кіане Еллінгтоне?

— Вів? — він підійшов до мене, глянув згори вниз саме в ту мить, коли вітер заради мого спасіння подув з океану й роздмухав моє волосся, що полізло в рот та волосся. 

— Увечері, — самими губами промовила я, глянула на наручний годинник, а потім на осяяну світлом трасу з установленим стартом, де було звично гучно, звично яскраво, звично гамірно, живо, ніби саме там, у тому місці, склубочилося все життя у світі. Десь у натовпі нам замахав Кенджі. Он де той негідничок.

Вітер дмухнув знову, але тепер я була повернута до нього обличчям.

— Нам час, мабуть, — я глянула спочатку на Ільяса справа від мене, а потім відкинула голову й глянула на Кіана, який опустив погляд, коли я торкнулася маківкою його грудей. Відчувала, якими напруженими були його м’язи, і провина каменем лягла в шлунку. — Щасливих вам голодних ігор, хлопці, і хай удача завжди буде з вами. 

— Я тебе прошу, Віві, — пхикнув Ільяс. — Ти скажена, а всі інші приречені програти. Навіть якщо учасників майже сотня.