Ти ж не проти погратися? (4)

Спускаючись з дев’ятнадцятого поверху на мінус перший, Кіан намагався уважно перечитати документи, залишені вранці Катріною, яка, потерши втомлені очі, попросила вихідний. Якщо можна. Якщо не можна, то вона, звісно, лишиться, працюватиме далі, не те щоб це було проблемою…

У підвалі, куди він якраз їде, сиділо з десяток вижилих нападників на Віві під опікою Гейба, але поки говоритимуть з двома. 

Кіан знову опустив очі на аркуш.

Деякі моделі вилученої зброї справді належали виробництву EllingTowerGroup. Але партії цієї зброї були відправлені місяць тому й безперешкодно дісталися Орлеану у Франції. Навіть без змін у порту — Катріна це перевірила. 

Кіан перегорнув сторінку. 

З аеропорту Сен-Дени де л’Отель поблизу Орлеана до аеропорту Нового Атлантиса є рейс, на аркуші — відстеження всіх пасажирів, які прибули звідти до Атлантиса за останні два місяці. Кіан пробігся іменами: його заручників у списку нема, але були ті двоє чоловіків, які були застрелені тиждень тому з їхньої зброї. Щоправда, купували квитки вони під фальшивими документами. Видно, від кого б вони не ховалися, далеко не втекли. 

Ліфт уже майже хвилину як спинився й розкрив свої двері, але Кіан складав пазли в голові. 

В Орлеані двоє замовників. Цілком можливо, що товар і справді дійшов до місця призначення, але потім його повернули сюди, щоб використати за метою. 

Якщо думати логічно, то виходить, що ця компанія Дрейка-Коді застрелила тих двох, а потім прийшла по Віві. Питання: навіщо йому Вів’єн? Дрейк-Коді не виїжджав за межі Нового Атлантиса вже років сім. Жодних зв’язків з Орлеаном. Можливо, це справді помста, яку він не зумів провести два роки тому, коли навів на неї пістолет. Але зброя? Звідки в нього Кіанова зброя?

Хлопець видихнув, осмикнув піджак і вийшов з ліфта. Іноді допити йому подобалися, іноді — жорстоко дратували, коли хотілося опинитися в іншому місці. Кіан відчув, як на плечі натисла втома, але змусив себе випростатися, коли зайшов за поворот, а охоронці біля броньованих дверей відчинили замок. 

Раніше в підвалі ніколи не стояв густий запах крові. Мабуть, цього разу Гейб перестарався. Лампа гуділа, заливаючи підлогу та маківки людей жовтавим, наче яєчний жовток, світлом. Прямо від входу стояв широкий стіл та двоє стільців, трохи далі — двоє зв’язаних чоловіків. Щоб розгледіти обличчя, треба було дещо примружитися, тому Кіан навіть не напружувався, а відразу відшукав очима Гейба. Той стояв у кутку й щось пояснював трьом хлопцям з охорони. Поряд зі стінкою стояв ще стілець, а на ньому сиділа, схрестивши ноги, Даяна, Гейбова помічниця. Варто було йому зайти, вона впилася в нього поглядом. 

Кіанові звело щелепу, але він спокійно всівся на стілець за столом і врешті глянув на двох чоловіків. Збоку почулися кроки Гейба. 

— Щось сказали? 

Начальник охорони перетяв плечима й посунув Кіанові аркуш з кількома записаними його почерком фразами. Вони що, вирішили сьогодні перевиконати план з читання?

«Ні, нічого не знаємо».

«Нас винайняли й дали зброю, обіцяли гроші». 

Що ви мали робити? — тут Гейб навіть власне запитання записав, як і відповідь: «Забратися в гараж і… кхм… пустити кілька куль в одну дівчину». 

Кіанові аж горло стягло. Він машинально потягнувся в кишеню й витяг звідти пістолет, швидко натиснув на курок. Постріл обірвав тишу. Чоловік справа завив, уп'явшись пальцями в підлокітник. Гейб навіть не повів бровою. 

— Власне, те коліно вже було прострелене. 

Вас було з десяток на одну беззахисну дівчину. 

«Ми не ставили питань». 

Ви знали, хто вона?

«Вів’єн Боннер, так, ім’я нам сказали». 

І що?

«Що? Ми вперше почули». 

Далі йшли питання про те, чи знали вони Кіана. І заручники, звісно, знали прізвище Еллінгтон, але гадки не мали, що Віві — його дівчина. Це, з одного боку, знімало підозру, що на неї могли напасти через стосунки з Кіаном. 

Була б Віві тут, він би наглядно показав, у чому плюси носіння його прізвища. Пальцем поводив би по записаних фразах. 

Ну, це був би додатковий плюс до очевидного — що вона матиме в подарунок до прізвища шикарного Кіана. 

Він майже всміхнувся, але вчасно згадав, де сидить. 

Знову почулися кроки, за спиною майнула чужа постать, і тут на спинку стільця приземлилася рука Даяни. 

— Що робитимеш, Кіане Еллінгтоне? 

Він не відповів, а відсунув аркуш і підвів погляд на заручників, обличчя яких — він тільки зараз розглядів — були страшенно брудними. 

— Якщо вас винайняли, — повільно й чітко мовив він, — то як вас знайшли? Чому саме вас? 

Жоден із заручників навіть не поворухнувся, тож, якби не їхні розплющені очі, Кіан подумав би, що вони без свідомості. 

— Ми не знаємо. Запропонували роботу — ми погодилися. 

Даяна зітхнула, ніби їй було шкода їхнього болю.

— Дурні, — тихо мовила вона й майже випадково торкнулася спини Кіана, поки підіймала руку зі спинки його стільчика. — Краще сказати все зараз. 

Кіан глянув на Гейба. Той кивнув. 

— Викиньте їх, — коротко кинув Кіан. — Давайте наступних. День буде довгим, схоже. 

Тут двері позаду розчинилися, забігла задихана Інес, яка спочатку спинилася, щоб віддихатися, а потім із зупинками промовила:

— Там… Вів’єн… прийшла. Каже, фу-у-ух… каже, що в неї дещо є для вас, пане Еллінгтоне.