Ти ж не проти погратися? (3)

Коли Вів’єн під боком заворушилася, стараючись виплутатися з ковдри, Кіан міцно заплющив очі й задихав якомога рівніше, намагаючись прикинутися ще сплячим. Через вовтузіння Віві ковдра сповзла з нього, виставивши голу спину на поталу різко холодному повітрю. Коли він відчув, що вона всілася на ліжку, розплющив ліве око, глянув на її спину, сховану тонкою тканиною піжами, і знову заплющив, коли вона, осмикуючи футболку, знялася на ноги й, шикнувши, стиха лайнулася. 

Його маленька принцеса, угу. 

Тамуючи усмішку й свербіж у долонях потягнутися й вхопити Віві за футболку, Кіан старанно далі рівно дихав, аж поки за Вів’єн не зачинилися двері. 

Сам не знав, чому зробив це. Можливо, хотів відтягнути невідворотне — розмову про сьогоднішній заїзд, на який Віві поклала око. Кіан і сам любив ганяти, це звісно, і Вів’єн довгий час у нього асоціювалася із запальними швидкостями, але тепер все так сплуталося, усе так ускладнилося. Ні, він не полюбив її через те, що вона чемпіонка, гонщиця абощо. Він полюбив її, бо це Віві, але гонки — частина натури, яку він не може й не хоче відбирати. 

Це було надто складно розрулити, тому цього дня він збирався поїхати в офіс і зайнятися чимось легшим, звичним. Наприклад, вибити комусь кілька зубів. У нього є навіть хороші кандидати — ті, хто вижив після нападу на гараж, якщо в них лишилися зуби після Гейба. Може, якусь інформацію ще й підкинуть. 

Не встиг він закінчити думку до ладу, як телефон на приліжковій тумбі задзвонив. Удаванню прийшов передчасний кінець. Кіан припіднявся, рукою пошарився по тумбі й глянув на екран. Батько, чорт. 

Кіан відкинув бажання бухнутися обличчям в подушку, покликати Віві, продовжити вчорашній день до того, як у нього нахабно встиркнув носа Кенджі, і відповів на дзвінок. 

— Ти що, ще спиш?

— І відповідаю тобі зі сну з єдинорогами. І тобі доброго ранку, тату. 

Відтоді як до Нового Атлантиса приїхала мама (мабуть, почувши, що Віві не збирається нікуди їхати, а Кіан — кудись її відправляти, мама й сама тупнула ногою й сказала, що більше в ніякі Лондони не полетить), батько відчутно пом’якшав. Тепер його холодний тон-айсберг розміром не з Джомолунгму, а просто з цілим Кіліманджаро. 

— Чекатиму тебе сьогодні о шостій. Маю дещо з тобою обговорити. 

З натиску на слові тобою Кіан зрозумів, що Віві то краще не чути й не бачити. Але сьогодні о сьомій гонка. Хай небо впаде, але він її саму не відпустить, а не відпустити теж не може. Сьогодні поступиться він, а може, пізніше поступиться десь і вона. 

— У мене ввечері справи. 

— Тоді завтра о десятій. 

Кіан припнув язика. Якщо почне скаржитися, то батько перенесе на дев’яту або восьму — залежно від ступеня роздратування. Краще просто відбутися й усе. 

— Я приїду. 

У цю мить відчинилися двері, і в проході з’явилася худа фігура Віві. Вона вже встигла перевдягнутися в утеплений робочий комбінезон з великою кишенею на грудях, на якій красувалася вишивка «Trust me, I’m Dogtor», зібрати світле волосся в гульку й озброїтися спеціальною усмішкою номер сімсот сімдесят сім — усмішка, створена для нього. Бо саме та усмішка проймала до нутра, і Віві то знала. 

— Хто дзвонив? 

— Тато. А ти куди? 

Віві перетяла плечима. 

— Наводити лад у гаражі. І спробувати щось зробити з бідним Ніссанчиком. У нього навіть коліс нема, щоб утекти від мене. 

— А з Міллі все добре після того? Бо він стояв збоку, але я якось не звернув уваги, чи його зачепили. 

Кіан урешті встав з ліжка й начепив перші-ліпші штани, що трапилися під руку. Віві відвернулася від нього й стала порпатися в шухляді. Хлопець дещо болісно всміхнувся: йому досі невтямки було, що робиться на душі у Віві, яка так легко вчора цілувала його, піддавалася його доторкам під футболкою, а тут відвертається? 

— Та ніби все добре, та про всяк випадок огляну. 

Він підійшов до неї, став за спиною й руками потягнувся в шухляду, де бабралася вона сама. Від Віві йшов аромат чогось солодкого, коли він схилив обличчя до її шиї. Згадав, як вона сама зоставляла цілунки на його спині, і майже здригнувся від раптового тепла всередині. 

— Знайшов, — він витягнув з коробочки годинник, подарований Віві на Різдво. Тепер вона дивилася на річ, наче бачила її вперше. — Надягнеш мені? 

Вона слухняно взяла годинник, поклала йому на зап’ястя й тонкими пальцями застібнула. Затим стримано пхикнула, частково повернувши до нього голову. 

— Голий-босий, хоч годинник на місці. 

— Не голий, на мені штани! 

Вів’єн урешті повернулася до нього обличчям повністю, підтисла губи й, схоже, перейнявши в нього звичку, схилила голову набік. 

— Сподіваюся, так красуватися перед працівниками офісу ти не збираєшся. 

— Тільки перед тобою. 

— Ти не забув про вечірній заїзд? 

— Ти не передумала? 

Віві підвела на нього погляд, і вперше Кіан у ньому побачив сумнів. 

— Ні. Дрейк-Коді мертвий, усе безпечно-чудово-прекрасно. До того ж зі мною будеш ти й усі військові структури штату. Я відчуваю себе так само безпечно, як за ґратами Алькатрасу. 

— Віві… 

— Усе добре, — вона піднялася навшпиньки й чоломкнула його в місце між ключицями під шиєю. — Люблю тебе. Я в гаражі, якщо схочеш віднайти. 

Кіан зітхнув і, лише коли вона зачинила за собою двері, кисло глянув на вікно й пробурмотів: 

— А я в офісі, якщо схочеш відшукати свого найкращого у світі хлопця, Віві.