Ти ж не проти погратися? (2)

Кіан сторонньому оку міг видатися безпринциповим, суворим, іноді навіть занадто, людиною, яка не терпить, коли їй кажуть щось упоперек його наказам, але тоді, коли він за плечі вивів мене у вітальню з трьома вікнами, ткнув пальцем в одне, за яким сипало дрібним снігом (у Новому Атлантисі! Сніг!), у його очах засвітилося бешкетливе дитяче сяйво. 

І я не змогла його не повторити. 

— То чому ти досі не натягнув нічо?! — пискнула я й, перестрибнувши три сходинки, обернулася й ледь не підскочила. — Застрибуй у штані й гайда надвір! 

Варто було зазначити, що в штані йому якраз і не треба було застрибувати: бракувало чогось наверх. Не те щоб я була проти (ми спимо на одному ліжку, ще б мені можна було бути проти!), але дивитися на Кіана та не червоніти хоч би в душі я ще не навчилася. 

Ми нашвидку вдягнулися, Кіан (безпринципно, до речі!) натягнув мені на вуха шапку (де він її дістав?), отримавши схвальний кивок від пані Палм, яка якраз увійшла до будинку й повідомила нам не надто довго борсатися надворі. Я що, на кілька років помолодшала, що більше мене ніхто як майже тридцятирічну не сприймає? 

Хоча добре, мені до тридцяти ще трохи є. 

Ми вистрибнули під величезний лапатий сніг, який я востаннє бачила в Ірландії. Спочатку він геть танув, а потім почав грудкуватися на землі, встилаючи коротку траву біля доріжки й чіпляючись за гілки кущів. Скоро й того не стало видно за мокрим шаром снігу.

Я підняла голову, і кілька сніжинок упали мені на обличчя, холод розійшовся шкірою. А затим відчула, як щось прилетіло мені прямісінько в плече. Сніжок! Я обернулася до Кіана, він, навіть не приховуючи свого злочину, показав мені язика та підморгнув. Але поки я зліпила один сніжок, він устиг запустити по мені ще три й жодного разу не промахнутися. 

— Ти хоч ухиляйся, а то ж можу подумати, що спеціально мені піддаєшся, — розсміявся він, поки я, набундючившись і стараючись, ліпила ідеально круглий сніжок. 

Зараз ти в мене заробиш, снайпере. 

І в цю мить у спину прилетів ще один. 

Я сховалася за кущ, сунула сніжок у кишеню, сподіваючись, що не розтрощу його, поки не доберуся до Кіана, і, піднявши руки в поразці, зіп’ялася на ноги. Кіан насторожено примружився, завмерши біля тераси, а я не могла — ну не могла! — не всміхатися так, наче кровожерливий вампір до своєї жертви. 

— Мені снігу замало! Не можу зліпити сніжок. У цій грі ти переміг. 

Здолавши відстань у кілька кроків, щоб він не встиг помітити мою надто круглу кишеню, я стала навшпиньки й притислася губами до його губ, рукою пірнула по сніжку й легенько вдарила нею йому в груди, пальцями трошки навіть розім’явши її. Він зойкнув, здивовано кліпнув, а потім розсміявся, спостерігаючи, як сніг, відлипаючи від тканини, лишав мокрі плями. 

— Ти граєш нечесно. 

— Нечесно? З тобою?! 

— Теж правда. З ким поведешся, того й наберешся. 

Кіан ухопив мене за руку, я перечепилася, намагаючись відступити, і завалилася на землю, потягнувши його за собою. Сміх здушив груди, пальці німіли й червоніли від холоду, щоки кусав незвичний льодовий вітер, майже антарктичний. Кіан, здавалося, спеціально в падінні згрупувався, щоб, бува, не причавити мене собою (а коли затюкує мене під бік, наче м’яку іграшку, уві сні, то нічого!), кілька сніжинок з його волосся сипнуло мені на щоки. Мої губи самовільно розтягнулися в злостивій посмішці, коли я потягнулася до його шиї й зовсім трошки торкнулася голої шкіри. Він смикнувся, але не ворухнувся, його чорні очі дивилися на мене невідривно, так що я не відразу почула його слова: 

— Ти однаково програла в цій грі, Віві. 

— Я знаю. Іноді програти солодше, аніж виграти. 

У голові, попри волю, завертілися сплутані думки, спогади про ті два роки знайомства з Кіаном: він видавався пихатим, недосяжним, далеким, саркастичним та ненависним. Щоразу, як він з’являвся на своїй тойоті на гонці, у мене починала свербіти шкіра й перевертатися все нутро. 

Який він зараз? Усе такий же, просто грається зі мною в сніжки й інколи пече млинці, любить мене просто так. Він просто перестав бути далеким. Тепер він ближче всіх. Ближче навіть власної шкіри. 

Ми знялися на ноги й не змовляючись пошкандибали в будинок, по дорозі струшуючи сніг. Темніло надто швидко. Пані Палм попередила, щоб за пів години ми спустилися, поки ми втомлено тупали сходами нагору. Перевдягнувшись, я залізла під плед і втупилася в Кіана, який про щось там говорив телефоном Я навіть не вслухалася. Спогади чомусь вертілися перед очима, і думка про те, наскільки довго ми будемо такими — близько-далекими, ніби відокремленими, а ніби й разом, — не покидала мене. 

Може, Кіанові теж набридла ця невизначеність? Хоча хтозна, що ним рухає. 

— Віві? — він улігся поряд і відкинув мою мокру прядку з лоба. — У мене руки вже теплі.  

Я всміхнулася. Натяк, що вже можна обійматися? 

— То сніжки були моїм покаранням? 

— Щось мені видається, що не зовсім воно подіяло на тебе як покарання.

— Не вигадав нічого кращого? — я війнула бровою. 

Кіан спохмурнів і перевернувся на спину, увіп’явшись поглядом у стелю. 

— У мене є арсенал покарань, але для нас він не підходить, зовсім не підходить. То робочі моменти.

Ну так, якщо так, то Дрейк-Коді якраз покараний. Посмертно. 

Мені стиснуло в грудях.

— Я люблю тебе, Віві, — він повернув до мене голову, і в його очах зблиснуло чисте захоплення, щира й справжня любов. Мені схотілося здерти із себе шкіру. Або розплакатися. Одне з двох. 

— За що, Кіане? 

Він здивовано війнув бровою. 

— Чому б не любити просто так? Просто тому, що люблю тебе. І все. Це найпростіше пояснення, навіщо ускладнювати. 

Я кисло всміхнулася, потягнулася, досі закутана в плед, до нього, підчепила губами його верхню губу й дуже повільно поцілувала, дозволила малій, проте такій прекрасній і потрібній радості пронестися кров’ю. Але, мабуть, Кіан не може не перебирати ініціативу, бо вже за мить цілунок з милого й тихого поглибився й перетворився на зголоднілий.