Ти ж не проти погратися? (1)

Щоб заснути по-людськи й не змушувати Кіана страждати ще більше від мого ж безсоння (а він однаково не засинає, якщо я кручуся), я тихцем у ванній ковтнула снодійного, тричі — один раз показово перед Кіаном — позіхнула й вимкнулась аж до ранку. Буквально вимкнулася: навіть не чула, як прийшов Кіан з ванни, примостився поряд і пригріб своїми ручищами мене під бік — звичка. Але, хоч зазвичай я прокидалася в такі моменти, цього разу навіть не ворухнулася. 

А ще мені нарешті не снився Дрейк-Коді. Навіть мертвий, хоча в мого мозку любов до снів з мертвими людьми. 

Загалом, можу сказати, снодійне — найкраща знахідка останніх днів. 

Інша справа, що я пів вечора не могла позбутися думки, як спатиметься Кіанові, коли він власноруч прибив Дрейка-Коді. Але цей поганець спав міцніше за будь-кого в цьому світі — мабуть, оплакувати кожну спричинену ним смерть було не так і вигідно. Або його зовсім не з’їдала совість. Я голосувала за останнє: коли багато років цим займаєшся, то беззаперечно звикаєш навіть до смертей. 

Але прокинулась я все ж раніше за нього. Кіан усе ще спав, увіткнувшись щокою в прим’яту подушку, ковдра сповзла з його спини, відкривши голу спину, і в мені проснулося дивне бажання поцілувати його в плече, в лопатку, провести пальцями по лінії хребта. Можливо, у мені говорило все разом: і почуття провини, і вдячності, і любові. Але якщо я так зроблю, то він прокинеться. Може, не варто його будити, навіть якщо він не буде проти такого пробудження? 

Залишу, мабуть, це на потім. 

Тому я поставила ноги в шкарпетках на килим, посиділа мить, а затим встала й пошкандибала у ванну. І лише коли глянула на себе в дзеркало, коли вмивалася, не стрималася: 

— О святі небеса! 

На мене із дзеркала витріщалося щось зі сплутаним волоссям, заспаним обличчям, дещо навіть припухлим. На шиї наливався синець, а я боялася глянути на руки та ноги, бо вчора так цього й не зробила. 

За мить у двері постукали. 

— Віві? Усе добре? 

Я, розсміявшись та пригладивши кубло на голові пальцями, відчинила двері. Кіан спантеличено оглянув мене. На ньому навіть ні сліду від сонливості.  

— Так, я просто… якщо з мого волосся вилетить пташка, не дивуйся, я б сама на її місці сприйняла це як гніздечко. 

Я знову обернулася до дзеркала, але тепер у його відображенні нас було двоє: я та Кіан, який намагався стримати сміх у мене за спиною. Затим він, дивлячись на мене в дзеркало, обійняв мене руками за талію й поклав підборіддя на плече. 

— Об’єктивно, ти чарівна, Віві. Як на мене, прекрасна, найкраща, — він підморгнув мені в дзеркало, коли я пальцями змахнула йому волосся з очей набік. — Як гадаєш, ми схожі? — спитав він, коли я опустила руки на його передпліччя й пхикнула зі сміху. 

— Не знаю, мабуть, — я трошки посунулася й глянула на нього збоку, зітхнула й відкрила кран. — Пробач мені, Кіане, я справді… гадки не мала, що цим усе обернеться. Мені себе не шкода, але те, що я роблю щодо тебе, просто підступно, низько, нечесно, жахливо… 

— Ти мені будеш називати всі синоніми? 

— Скільки доведеться, поки ти не скажеш, що пробачив мені. 

— Я на тебе й не ображався, на тебе неможливо ображатися. 

— О, я тебе можу навчити. Я в цьому спец. Ну, у тому, як ображатися на себе. 

Кіан урешті розчепив руки довкола мене й так видихнув, що груди й плечі відчутно опустилися. Його шкіра була гарячої проти моїх рук. 

— Ну, справедливості заради, можу вигадати тобі покарання, — він схилив голову набік і хитро глянув на мене, наче вигадав неймовірно лисячий план. — Якщо ти хочеш якось загладити свою маленьку провину й зробити послугу своїй совісті. Але насправді я теж винен, дарма на тебе накинувся. Мені шкода, Віві. Я люблю тебе. Тож мені не байдуже. І саме тому я злюся, саме тому дратуюся, коли… коли ти ось так ставишся до себе, — він гучно видихнув й опустив на мене погляд. 

— Я знаю, — просто відказала я, обійшла його й тепер сама зупинилася за його спиною. Стисла кулаки, перевіривши, чи в мене все ще теплі після сну руки: зазвичай цілий день вони холодні, наче льодові. А затим легко всміхнулася й поклала долоні йому на плечі, пальцями ковзнула до ліктів. — Я знаю, Кіане, просто знати й розуміти — різні речі. От я знаю. Але поки ще не розумію. Не усвідомлюю. Надто вже звикла бути самою. 

Він повернув голову, але сам навіть не порухався, боячись, що я приберу руки. Але не в цьому полягала суть мого плану. І, зловивши мій погляд у дзеркалі, Кіан виразно повів бровою, широко розплющив очі, наче відгадав мої думки. 

Або не міг повірити, що я й такою буваю. Яка я різнопланова. Треба сказати йому, що це мене іноді лякає, бо страшно змахує на шизу. 

Я припіднялася навпочіпки й лишила цілунок трохи вище лопатки, вдихнула знайомий аромат-загадку, відчула його голосне дихання й перемістилася лівіше, де виднілися шийні хребці. 

Ніби на анатомії його розбираю. 

Останній запланований цілунок прийшовся на інше плече, ліве, і я відступила на крок. Чорні очі Кіана — примружені, мляві, задоволені до знемоги — зловили мій погляд у дзеркалі, і я хитро всміхнулася. 

— То що, ти придумав мені зцілення для совісті?