От і поцапалися! (4)

Кіанове обличчя непроникне. Кам’яна маска, суцільна безперебійна рішучість. Він був ладен вистрілити раз-два-десять — скільки треба. 

Я відчула, як мене почало нудити. Пістолет рухався в моїх руках майже мимоволі й самостійно, я підсунулася трошки ближче, щоб націлитися краще й не промахнутися. Треба вистрілити раніше, аніж у нього вистачить дурощів пустити кулю в Кіана.

Але в Дрейка-Коді, мабуть, тринадцять чуттів, адже в ту ж мить, коли я підняла зброю на нього, він зненацька різким рухом наставив пістолета на мене. Його палець рухнувся чітко, він навіть не засумнівався, навіть тінь роздумів не затуманила його обличчя, коли він натиснув на гачок. Пролунали вистріли — цілих два. З губ злетів тихий скрик, який я відразу ж прикусила, притлумила. Тіло зреагувало краще — я скурчилася й скрутилася, ніби так куля могла пройти крізь мене, наче крізь шкіру привида. Почувся звук глухого падіння тіла, ударяння кулі об метал обшивки Ніссана. Груди запекло, але я не знала, від чого. 

 — Віві? Вів? ВІВ’ЄН? 

Кіан упав біля мене, я відчула, як від нього війнуло тими проклятими парфумами, які я не могла розглядати. Я застогнала, коли його руки підхопили мене, підтягнули. Обличчям влипла в його груди й схлипнула. Він пальцями пройшовся по волоссю, і я відчула такий глибокий видих, наче він тим видихом айсберг хотів зрушити. Кіан руками обхопив мене всю, що я лише відчувала його запах і чула важке, гучне, швидке серцебиття. 

Нічого не боліло, а якщо й боліло, то я на це не звертала уваги. 

— Слава Богу. 

Усе вмить затихло, а тоді почулися тверді, розмірені кроки. 

— Босе? Ви де? Опс, труп. 

— Я тут, Гейбе, — від грудного утомленого голосу Кіана аж у сон знову схилило. Я почувалася такою ж утомленою. Смертельно. 

Кроки наблизилися.

— Що з Вів’єн? Вона… 

Опс, другий труп. 

— Вона при тямі, але її могло добряче зачепити. Скажи, хай Бромстад викличе того батькового медика. 

— Сюди? 

— Сюди, Гейбе, сюди.

Коли Гейб відійшов, я перевернулася на спину й зітхнула. 

— Не треба медика. Я їх ненавиджу. 

Кіан нічого не відповів на це, і я зрозуміла, що цього разу сперечатися нема сенсу й навіть сил. Він однаково вчинить так, як вважає за потрібне, і цього разу потрібне це медик у моєму гаражі. 

— Тобі щось болить? 

Я суттєво задумалася над цим питанням і зрозуміла, що болить усе тіло, мабуть, від того, що я мільйон разів падала й ударялася об щось. Певно, у мене стесані коліна й лікті, пошкрябані долоні. Але навряд щось більше, окрім паталогічної сонливості й бажання видертися Кіанові на коліна, аби він мене заколихав. 

— Здається, я просто забилася. І все. 

Кіан кивнув, його зосереджений вираз лиш на мить осяявся легкою усмішкою. Він підвівся, ухопивши мене на руки, і рушив до дивану. Тепер мій гараж з гаража за своєю суттю перетворився на військову базу: зо кілька десятків бійців у чорному, ще якісь чоловіки, які лежали обличчям до землі, — мабуть, ті, що приїхали з Дрейком-Коді. Мірні, чіткі кроки, накази — і всім цим парадом керував Гейб, а Гейбом — Кіан. 

Дрейк-Коді. 

Кіан спеціально обійшов Ніссан з іншого боку, щоб не натрапити на нього. 

Я так міцно вчепилася в Кіана, що він навіть мусив на диван разом зі мною примоститися. Я бачила, як він кусав щоку ізсередини, видно, на язиці крутилися слова, які він хотів сказати, але не міг наважитися — певно, невдалий момент. Можна було здогадатися, що він міг сказати: «Я тобі казав бути постійно під охороною! Попереджав про різні небезпеки! Ти ніколи не зважаєш на те, про що я прошу!»

Але Кіан не стане кидатися такого типу звинуваченнями. Він зайде з іншого боку, але пізніше. Поки, зчинивши якийсь невидний переполох надворі, у гараж залетів лікар — не той, який вправляв мені ногу минулого разу. Він бурмотів багато й незв’язно чи то до хлопця, чи то до мене. А коли простягнув до мене чіпкі, упевнена, ще й холодні пальці, я сахнулася так, що Кіанові, певно, аж грудина заболіла й дихання забило. 

Не чіпайте мене. Будь ласка. Не треба.

Перед очима відразу стала картинка того, як Дрейк-Коді душив мене, пальцями пробирався під шкіру й намацував напружені нерви. 

Гейб спитав щось у Кіана, той відповів односкладно, важко зітхнув і, зсадивши мене з колін, повернувся боком. 

— Ви кажіть, що треба робити, а я під вашим керівництвом перевірю, чи все гаразд, — мовив він до лікаря, а потім підвів очі на мене: — Згодна? 

Я повільно кивнула. Кіанові можна. Кіан не стане мене кривдити. І він, наче справді боячись мене злякати, під полохливим слабким світлом однієї лампочки — інші побило кулями — спочатку перевірив мені пульс, дихання (як воно взагалі могло б бути нормальним?), ознаки шоку, чи нема ніде крові. Повільно обмацав руки, ноги, шию, аж надто обережно торкнувся грудної клітини та живота. Дихав так важко й рвучко, ніби це його треба під медичне обстеження. Я аж задумалася: може, його десь і справді зачепило? Лікар попросив мене порухати кінцівками й називати своє ім’я, прізвище, вік і місце проживання. На останньому я затнулася, але лікар лише коротко смикнув бровою на це. 

— Ніби все гаразд, але варто відвідати лікарню й зробити рентген, щоб перевірити, чи нема потрощених кісток абощо. 

Я притягнула коліна до підборіддя й зітхнула повільно-повільно, ніби справді з потрощеними кістками. 

Та йди вже звідси, лікарю.

І він, наговоривши вагон, і справді пішов. 

Отак ми й сиділи з Кіаном на дивані одне напроти іншого, аж поки він не відмер, не провів руками по обличчю й не кинув на мене якийсь неоднозначний погляд. Я не знала, що виражав той погляд: чи то бажання прикінчити мене, чи то поцілувати. 

І чомусь я почувалася жахливо винною. А ні, не чомусь — малося багато причин. 

Я підсунулася до нього ближче, сперлася плечем до плеча й пробурмотіла: 

— Тепер у тебе є два виходи: або замкнути мене вдома й казати всім Алі-Бабам на світі, що я вмерла, або зректися мене й більше ніколи не мучити свої бідні нервові клітини.