От і поцапалися! (3)

Мене любили убивати уві сні. І фантазія не шкодувала сил та емоцій, навіть найяскравіших фарб, щоб змусити мене переживати власну смерть раз за разом. Можливо, це мав би стати мені безболісний життєвий урок. 

Який я, наче неслухняний учень, усе відмовлялася вивчити. 

Дрейк-Коді цього разу чомусь дивакувато скидався на Кіана, тільки обличчя інше. Та коли чужа рука затисла мені горло, я чомусь дуже чітко знала, що то рука Кіана, його довгі пальці, його маленьке тату, що визирало з-під закоченого рукава. Я знала його руки надто добре: розглядала їх часто, поки він не бачив. 

А тепер ті руки мене душили, тіло протестувало проти власної смерті, усе це зірочками спалахувало перед очима. Дихання не вистачало, і я не розуміла, чи то від того, що мене душили, чи то від паніки, що росла в грудях. 

Дрейк-Коді піддався вперед, послабив хватку, щоб потім ще сильніше втиснути пальці в почервонілі кружечки на шиї. Його губи прошепотіли мені прямо на вухо: 

— Зустрінемося в пеклі, вискочко. 

Я підвела очі й у ту ж мить нервово смикнулася, мене викинуло зі сну так раптово, що я ледь не звалилася з дивану, стиснувши в пальцях пістолет. У вухах так шуміло, що я не відразу почула кроки. Обережні, виважені, чіткі й точні кроки людини, яка знає, чому й навіщо сюди прийшла. Я так напружила кожен міліметр свого тіла, що навіть дихання довелося затримати. Міцніше втисла пальці в нагрітий метал зброї. У цю мить за вікном щось коротко блиснуло, я примружила очі й запізніло зрозуміла: та людина тут не сама. Оточення? Що відбувається? 

Адреналін скаженою хвилею збурив усі точки відчуттів у тілі. 

Я пройшлася очима по всьому, що могло мені згодитися в наступні кілька хвилин, коли кроки стануть настільки близькими, що комусь можна буде прошити ногу патроном 9x19 мм. 

Я й не помітила, що очі почали пекти. 

Якщо ти запанікуєш, Віві, можеш прошити собі ногу тим пістолетом.

Двері до гаража з кухні прочинилися безшумно. Постать у темряві з’явилася не відразу, і я помітила, що їх там двоє: хтось позаду першого тримає позицію. Я могла помилятися, вважаючи, що це вороги. 

Але я вас прошу, коли я помилялася в такій справі? 

Клацнув пістолет. Мій? Його? Сплутані думки після сну не давали зфокусуватися навіть тепер. 

Я прицілилася. Ледь видима тінь завмерла. Моя рука не здригнулася. Постріл. Звук, що розірвав повітря на шматки, відлунював у закритій кімнаті. Постать майнула відразу вбік, куля увіп’ялася у двері. 

— А, значить, ти таки тут, вискочко. 

Ця фраза, промовлена будь-яким іншим голосом, навряд би звучала для мене так само лиховісно, як артикульована Дрейком-Коді. Що він задумав, цей ідіот? 

У коридорі зчинився мимовільний хаос. Кілька метких наказів — і мене засліпило навіть дещо далеке світло ліхтариків. Я відкотилася вбік, намагаючись втримати рівновагу й не дати себе загнати в кут. Вистрілила ще раз, з розмаху відчинилося вікно, протяг війнув по кімнаті, остудивши мій і без того невеликий запал до бійки. Мені було радше страшно, мені хотілося вберегти себе, але не більше. 

Сховатися — найщиріше бажання. Але тут, у гаражі, навіть нема де. Нагору не підіймуся, якщо не хочу заробити собі кілька красивих дірочок à la решето. 

За цими думками й не помітила, як хтось підібрався надто близько. Я скочила на ноги, майнула крізь дим, ніби крізь туман, ліктем врізала в його ключицю, намагаючись збити з ніг, сховалася за сходи й наставила пістолет спочатку на нього — але він щось прокрякав лиш, — а потім на коридор. 

Мить затишшя — і постріли посипалися на мене, наче удари грому в епіцентрі бурі. Кулі пронизували стіни й меблі, наче папір.

Я кинулася до вікна, стараючись триматися ближче до бідного кульгавого Ніссана. Пістолет усе вислизав з мокрих рук. Але тут мене хтось рвучко схопив за ногу, я завалилася на землю, важко ударившись спиною, що аж у горлі стягло гіркотою. У легенях не стало повітря. 

— Не тікай, вискочко, усе буде швидко. 

Дрейк-Коді навис наді мною, наче провісник зла. Я хотіла було поворухнути рукою чи ногою, але він притиснув мене до підлоги, що кінцівки німіли швидше, аніж носилися скажені думки в голові. 

— Це все через ті дурні перегони? Та в тебе лампочка в голові перегоріла, чоловіче, — фиркнула я, ковтаючи слину кілька разів підряд. 

У коридорі навіснів шум, постріли, гам. У кого ті придурки стріляли? У самих себе?

— Перегони тут ні до чого, вискочко. Усе складніше. Але… 

У цю мить Дрейка-Коді підняли наді мною, наче песика. Кіан відшвирнув його кудись убік, почувся важкий удар грузкого тіла об землю. Полегшення прокотилося тілом так рвучко, що я відчула дрібне поколювання в кожному міліметрі шкіри. 

— Відійди, — сказав він, навіть не дивлячись на мене. Я послухалася. Уперше в мене не виникло жодного бажання сперечатися. Я відповзла за машину й скоцюрбилася, що навряд би мене знайшли, навіть якби й хотіли. Але поглядом усе ще слідкувала за тим, що відбувалося, затискаючи пістолет обома руками. Так певніше. 

Кіан направду не став церемонитися. Дрейк-Коді щось іще там бурмотів, але навіть я не розбирала його слів. А тим паче Кіан, який просто дістав пістолет з кишені — що за дурна звичка його там тягати? — і без проблем наставив на Дрейка-Коді, який якраз зіп’явся на ноги. І відповів тим самим. 

Клацнув запобіжник. 

— Вистрілиш ти — пущу кулю і я. Усе чесно.