От і поцапалися! (2)

Я погладила кермо Міллі й видихнула. У крові все ще плескався адреналін, образа, злість, але машина та її гуркотіння діяли на мене заспокійливо. Усе якось буде. Посваришся з Кіаном — підеш у свою стару батьківську квартиру, поприбираєш там — і це на краще, прибирати знову станеш, а не тільки в гаражі розетки лагодити зі Спенсером. 

Але всередині все скніло навіть тоді, коли я, натиснувши на газ, повільно викотила з парковки й так само неспішно виїхала на дорогу, звернула направо на сьоме авеню й глянула у бокове вікно. За десять секунд звідти ж виїхала легкова машина — здається, шевроле. Срібляста, чомусь надто помітна для мене. А може, у цьому й увесь сенс? Може, у них і нема завдання слідувати за мною непомітно? А просто слідувати, щоб я знала, що вони є, вони слідкують? 

Я так проїхалася кілька кругів, щоб упевнитися, що машина таки слідує за мною, наче хвостиком, закотила очі на таку некреативність і піддала газу. Міллі радо прискорився. Калюжі нещодавнього дощу зашуміли під колесами — вода тільки почала стікати у відводи. Я розігналася до ста кілометрів за годину при дозволених п’ятдесяти шести, а потім ще швидше й швидше, що будинки довкола перетворилися в місиво, з гуркотінням вписалася в поворот, майнула на два червоні, поки ніхто не встиг ступити на дорогу (хоча я бачила, що якась бабця мені пригрозила кулаком), і, об’їхавши алею по провулках, легенько заїхала на міст, спустилася й, згадавши, як ми з Кіаном утікали від поліції на шоудауні, закотила Міллі під нього ближче до води, перед тим перевіривши, чи не наближаються мої переслідувачі. Заглушила мотор і прислухалася до гуркотіння над головою. І саме в ту мить на мене щось накотило. 

Я не плакала відтоді, як померла мама, за винятком кількох неконтрольованих сльозинок, коли було боляче абощо. А тепер плакати захотілося страшенно. І не тому, що мене так сильно образили, зневажили чи кинули напризволяще. Я ніби вгрузла в чомусь в’язкому, як болото, і не можу з нього вибратися. Щось роблю не так, і це загрожує втратою чогось важливого. Оця невисловлена загроза, про яку знав Кіан, тисла на всі внутрішні органи. 

Щось не так. І ця фонова тривожність вимотувала всі сили. 

Після повернення з Ісландії Кіан заступив на місце свого батька, тому ці дні, ці тижні були для нього нестерпними, мабуть. Частково я не могла зрозуміти, чому він злиться, коли я намагаюся йому ось так допомогти, мій мозок не міг підшукати правильних варіантів на питання, чому це схоже на страх, що я кудись зникну через причетність до нього та його роботи.  

Адже я нікуди не зникну. Зі мною нічого не станеться. Це гра. Просто гра. 

Він же не зник. Він же на місці. 

А може, Кіан просто не хоче бачити мене поряд в офісі? Бажає, аби я сиділа вдома, час від часу навідувалася в гараж і крутила гайки? 

Але всі ці питання летять у простір. Нічого не дізнаюся, поки не спитаю. А питати поки не хочеться. 

За п’ятнадцять хвилин я виїхала назад на дорогу й повільно попрямувала до океану. Зараз там холодно, тому вилазити з машини навіть не стану. Але подивитися… подивитися можна. 

По дорозі на мене навалилася втома. Лінія океану насунулася на мене так раптово, що я не відразу розрізнила, де небо, а де — вода. Хмари скидалися на мокрі пофарбовані клубки вати, які набралися води від океану. Міллі скотився трошки зі схилу, щоб хоч якось заховатися за низькими дряпучими кущами, я затягнула ручник і нарешті змусила тіло розслабитися. Поступово зменшувала напругу на ногах, руках, плечах. 

Може, я справді чогось не розуміла? Ми ж так нормально й не поговорили ані вчора, ані сьогодні вранці. Боявся не тільки Кіан, боялася і я сама. Тільки-от про мої страхи йому не відомо поки. 

Збоку задзвонив телефон. Кіан. Мабуть, у мене з’явиться звичка не відповідати йому на дзвінки.  

Почав накрапати дощ, мене вже конкретно хилило в сон, тому я востаннє глипнула на океан довгим-довгим поглядом і виїхала на дорогу, звернула праворуч до гаража, сподіваючись, що ключі не забула вдома й вони лежать у кишені. 

Ключі віднайшлися, і я, трохи змокнувши під дощем, що все посилювався, завалилася досередини, відтряхнулася, наче волохатий собака, увімкнула обігрівач, скинула мокру сорочку, лишившись у майці, роззулася й залізла під холодну ковдру. 

Меланхолія не відпускала. Дурнувата зима. Дурнуватий Кіан. Дурнувата небайдужість. 

Я підібгала ноги, скрутилася на дивані, розпустила волосся, щоб нічого не заважало, і підгребла під голову подушку. Потім, спам’ятавшись, відшукала схований в дивані пістолет і сунула під подушку. Втупилася в Ніссан без коліс. Треба буде доробити. 

Дощ дріботів по шибках так люто, наче пальцями. І я, намагаючись пригадати, чи замкнула двері на один поворот, чи на два, таки провалилася в сон.

Поки... поки все непросто, відчуття й почуття Віві та Кіана наклалися одне на одне, а щоб розгребти, це треба поговорити. А вони поки цього не дуже вміють.