От і поцапалися! (1)

Жодних документів, грошей чи навіть телефону. Жодних знайомих у межах штату. Єдине, що лишилося при Жакові Дюбі під час його вбивства, це штани й квиток з Орлеану в Новий Атлантис у кишені тих штанів. 

Я думаю про це весь шлях униз до підземних сховищ мафіозних скарбів — десятків машин, мотоциклів і цілих складів зброї. Усю осінь я те й робила, що намагалася навчитися вправлятися зі своїм тілом та зброєю так, щоб іншим було боляче. 

Простіше кажучи, училася захищатися (так наполягав Кіан. Не травмувати, а саме захищатися) і стріляти. 

Але небагато. 

Розчинивши важкі металеві двері, я просунула голову й відразу ж відшукала могутню постать Гейба та з десяток охоронців та бійців. Там був ще хтось, але розгледіти постать я не могла через купу людей. 

Я стиха підійшла, намагаючись вслухатися в розмову, але тут Ґейб помітив мене, блиснув очима, і лиш тоді я зрозуміла й розгледіла, що спиною до мене стояв Кіан, сунувши за звичкою руки в кишені. 

А що він тут робить? Хіба він не має бути нагорі? Вести переговори з сивочолими міністерськими грибами?

Я спантеличено загальмувала, коли хлопець, примруживши очі, обернувся до мене, гмикнув і сам підійшов так близько, що мені довелося відступити. 

— А ти швидко звільнився, — підмітила я, намагаючись вирівняти спину, щоб здаватися поважнішою. Але навряд моя поважність уплине на його жахливий загрозливий настрій. 

Кіан навіть не всміхнувся. 

— А ти забула, що це мій офіс, мої працівники й вони, перед тим як подати інформацію тобі, подають — чи то щонайменше зобов’язані подавати — її мені. Отже, питання номер один: куди зібралася? 

Його тон, його слова, його безапеляційність у голосі й манері стала грудкою в грудях. Я надто легко звикла до хорошого Кіана, надто легко було забути, який він буває насправді. 

Який він не зі мною. 

А тепер і зі мною. 

Бійці позаду, дослухавши укази Гейба, покрокували величезною бетонною підлогою до виходу справа, що вів до стоянки броньовиків. Я провела їх поглядом і повернулася до Кіана. Тепер нас тут лишилося троє. 

— Збираєшся за мною слідкувати? Послати загін перехоплення? 

— Віві, — навіть моє коротке ім’я він промовив з натиском, — куди. Ти. Зібралася. Удаймо, що я цього не знаю, і ти скажеш мені про це сама.

Я відчула себе у великій пастці, за ґратами, перетинки яких під напругою. Куди б я не ступила, що б не зробила — це буде провал. Кіан однаково все знає. Катріна зрадниця, але що поробиш, якщо її бос не я, а ось ця широкоплеча гора переді мною. 

Моє мовчання, певно, витомило Кіана. Він прип’яв мене до стінки чорними очима, не зводячи погляду, мабуть, щоб і я не змогла відвести свій, ступив ще крок, насунувся ще грізніше й промовив грудним, але чомусь тихо-загрозливим голосом:  

— Твої накази виконуватиму я, але більше ніхто в цій будівлі. Особливо в цій будівлі.

— Босе, машина завантажена, вирушаємо? — кликнув позаду Гейб, кляцнувши затвором, замкнувши патрон у патроннику. 

— Зараз, хвилинку, — Кіан повернув голову спочатку до Гейба, а потім знову до мене. — Ми договоримо пізніше. Їдь додому, Віві. 

— І чекати на тебе там? — у мене смикнувся м’яз на щоці. Мені здалося, що я нічого не розумію. Так, зазвичай я не кидалася в такі авантюри, пов’язані з бізнесом Кіана, та ще й сама, як то планувала зробити зараз, але все ж — я це відчувала, розуміла, бачила — причина не лише в цьому. Складалося враження, що наді мною зависла якась загроза, про яку я ще не знала, а Кіанові вже доклали. 

Може, Катріна знайшла щось іще, про що Кіан заборонив їй казати мені? Може, ті папери, які в мене в руках, — це щось побіжне, легке, не настільки важливе, як ті відомості, які лежать у Кіана на столі в залі переговорів?

— Так, чекати на мене там. 

— Гаразд, я подумаю. 

Я смикнула кутиком губ, оскільки усміхатися не хотілося. 

Хотілося або заскрипіти зубами від роздратування, або навіть розплакатися, але через злість і плакати не хотілося. 

Я просто розвернулася й пішла. І Кіан ні слова не сказав мені услід. Лише коли я ледь не спіткнулась об першу сходинку, почула коротке: «За нею». 

Я ніколи не ходила так швидко. Задершись на світ Божий, я проскакнула повз Інес за адміністративною стійкою, яка спеціально розтягнула губи, ледь не налетіла на двох чоловіків з кавою, на трьох бійців і двох охоронців на вході. Міллі стояв збоку на парковці, ловлячи чорним капотом короткі зимові промені. Я дістала з кишені куртки ключі й шмигнула до машини. Скинула верхній одяг, поклала телефон та папери на пасажирське сидіння, завела двигун і дала хвилинку прогрітися, очима обводячи периметр. Десь має з’явитися потенційний охоронець-переслідувач. А може, з’явиться пізніше, коли я виїду. 

Може, влаштувати йому несанкціоновані перегони за скаженою Віві?