Знову граєшся, Вів'єн? (6)

Одна секунда — і десь зовсім близько лунає такий потужний вибух, що вуха закладає, у голові дзвенить, а дезорієнтація плутає ноги. Віві перечіплюється й падає, здирає долоні до крові, яка всочується в асфальт авіабази, де пахне пролитим бензином, піском і дуже віддалено сухою травою. 

Серце б’ється гучно, лунко, вискакує з грудної клітини, хоч руками лови. Хтось хапає її за плече, втискує пальці в закривавлене вогнепальне поранення. Вона вигинається від болю, від якого кожна піджилка затряслася, з очей хлюпнули сльози, а вся Вів’єн скрутилася, наче хотіла стати меншою. Чужі пальці потягнули її на себе, перевернули на спину, тож вона, розплющивши якомога сильніше засліплені сльозами очі, втупилася в обличчя Дрейка-Коді, який наставив пістолет прямісінько на неї. 

— Я ж казав, що зустрінемося в жахіттях, Вів’єн Фереліт Боннер. 

І сказав він це голосом батька. 

Віві здригнулася, рукою зачепила чашку з чаєм, гаряча рідина хлюпнула на стіл, полилася на коліна. Вона лайнулася й скочила на ноги. Як почався цей день, так він і продовжується: спочатку кошмари, потім нервове пробудження, коли Кіан так її трусив, наче плодове дерево, що шия довго боліла, потім новина про звільнення Спенсера, сварка з Кіаном, його слова про те, що вона сама не захотіла допомогти своєму охоронцеві робити свою роботу.

Вона була певна, що про Дрейка-Коді й те, що сталося на гонці, він теж уже знав. І дратувався через це на неї ж. 

А до чорта. 

У мить, коли Віві тягнеться до напівпорожньої чашки пролитого чаю, щоб хоч щось допити, у кабінет до Кіана — сюди Віві тільки чаю попити й зазирала — за секунду після короткого стуку ввалюється Катріна, обводить приміщення розгубленим, знервованим поглядом і, піймавши Вів’єн у своєму полі зору, осяяно всміхається. 

Кабінет Кіана був маленьким направду, зала для зібрань, куди він її притяг восени, щоб поговорити про викрадення викраденої зброї (звучить смішно, але так воно й було), була набагато більша. Кабінет видавався цілком милим й естетичним: коричневі з червонуватим відливом стіни, вазончик у кутку, який єдиним величезним листком хилився до землі, широкий стіл і шкіряне крісло, у якому зараз і розвалилася Вів’єн, сховавшись від усього світу, поки сам Кіан вершить долю світу у великій залі для зібрань з мудрими представниками цього мафіозного дитячого садка. 

Зрозумівши, що чаю не випити, Віві помахом запрошує Катріну досередини й випрямлює спину. 

— Панно Вів’єн, я ось відшукала дещо з приводу того, що ви просили, — Катріна говорила дуже швидко, тихо, слова наскакували й плуталися хвостиками й закінченнями. Дівчина, пальцем штовхнувши окуляри на носі, розклала паперове багатство перед Віві. 

Кілька днів вона й справді просила Катріну пробити дещо по базах. Сьогодні вранці додалося ще одне прохання з особливою позначкою: пану Еллінгтону-молодшому (та й старшому також) не казати, поки сам не спитає в лоб. 

— Зброя, з якої застрелили двох чоловіків в околицях Атлантис-сіті, справді належала до партій, які мали вирушити до Мексики кількома днями раніше. І вони вирушили, слово честі, збоїв не було, отримувач не повідомляв про помилку. 

— Але вона сталася, інакше як пояснити те, що зброя тут, та ще й два трупи в додачу, — буркнула Віві. — Якщо поліція зведе два плюс два, то до масштабних проблем привалить ще й ця. 

І найбільша з отих масштабних проблем зараз те, що Віві страшенно не виспалася. 

Катріна витримала співчутливу павзу, а затим, відкашлявшись, продовжила: 

— Оскільки ми продаємо незареєстровану зброю, то поліції доведеться докласти зусиль, аби хоч вийти на наш слід, до того ж поліція ніколи не становила значних проблем. Але навряд нам потрібно, щоб з нашої зброї стріляли невідь-кого в межах Нового Атлантиса. 

— Та й не в межах теж, — Віві склала руки на грудях. — І якщо отримувачі таки виявлять якийсь брак у контейнерах, то… 

Катріна ткнула пальцем на останній аркуш. 

— А це щодо вашого сьогоднішнього прохання. Тут усе про того чоловіка, Дрейка-Коді, але якщо щось іще знайду, обов’язково повідомлю. І ще, — вона опустила руки по швах і зам’ялася, від чого Віві аж пальці зачесалися схопити її за плечі й струснути. — Пан Кіан добре знає цього чоловіка, у місті працює перепродувач зброї, звісно, на чорному ринку, можливо, він би щось сказав про зброю, яка гуляє вулицями Атлантиса. Ну, перевірити не завадило б. Але, можливо, це краще зробити пану Еллінгтону. 

Вів’єн підхопила папери й скочила з місця. 

— Дякую, Катріно, я сама. У мене видалася безсонна ніч, можу дозволити собі трохи адреналіну. Надішлеш адресу? 

Катріна вичавила нужденну усмішку. 

— Уже на вашому телефоні, пані Вів’єн. 

Віві зачинила двері й погналася до ліфта швидше, що сумніви, про що ж подумала Катріна, коли Вів’єн згадала безсонну ніч, не могли її наздогнати. Вона це ненавиділа. Хай там як, але офіс Кіана, попри всю нелегальну кримінальність, усе ж лишався офісом, а тому обговорити й тим паче додати фарб у плітки про життя власників — святе. Ні для кого не секрет, хто така Вів’єн і чому вона ошивається поряд. 

Смішно, що вони навіть прізвище її не називали, певно, у розгубленості, як то ж правильно, щоб не промахнутися. 

І можливо, Катріні слова про безсонну ніч могли видатися цікавими, а от Віві так не гадала, коли, прогріваючи Міллі, намагалася змусити себе вчитатися в перші рядки на аркушах. Цифри, цифри, цифри… 

Перша жертва — Ж. Дюбі. 

Орлеан.

Ух, усе трошки закручується, тож Віві доведеться згадати деякі прийомчики, яких устиг її навчити Кіан :) ага ж, на стежку добра ані Віві, ані Кіан не стали, тож... маємо, що маємо, еге ж?