Знову граєшся, Вів'єн? (4)

Міллі зупинився на під’їздній доріжці, коли вже перевалило за десяту. Спенсер пішов кудись у підземний гараж, де також розташовувалася кімната охорони, а я зайшла до будинку. У вікнах на другому поверсі горіло світло — значить, Кіан уже вдома. Я стиха роззулася й натягла капці з вушками, зняла куртку й прислухалася. З кухні долинали звичні звуки торохкотіння ложкою й ще чимось. Пані Палм, наша кухарка? Чи сам Кіан? 

Не почути мої кроки гіпопотама було неможливо, але коли я увійшла до біло-чорної кухні (яка була схожа на ту, що була у квартирі), Кіан, низько схилившись над сковорідкою, навіть голови не повернув. Але на обличчі, здавалося, цілком мимоволі заграла усмішка. 

— Ти сьогодні в нас за домогосподарку? — спитала я, підійшла до нього з-за спини й обійняла його, просунувши руки під його руками. Він ухопив мене за долоню, схилився, спочатку поцілував пальці, а потім укусив за вказівний. — Гей, та за що?

— Давно я нічого не готував, а сьогодні приїхав раніше за тебе й… — він обернувся, змусивши мене розчепити кільце рук і цілком забувши про сковорідку, на якій підсмажувався бекон, але тут спинився, насупився й аж примружив чорні очі. 

Я затамувала дихання. Надто швидко помітив. 

Кіан підняв руку й великим пальцем провів трошки вище поранення, щоб не зачепити, глянув спочатку на синець, а потім прицільно подивився мені в очі. 

— Ну й де ти такий трофей заробила? — стиха спитав він, хоча, обіймаючи його, я відчула, як сам напружив кожен м’яз, став, ніби натягнута струна. 

Ніби цей м’який тон давався йому важко. 

— Можна подумати, мені це довга справа, — пхикнула я й повернула голову боком, схилившись до сковорідки. А потім глянула на спагетті в каструлі. — А що тут у тебе? 

— Вів, я серйозно, — Кіан видихнув, випускаючи напругу, складки на лобі розгладилися, і він урешті притягнув мене до себе ближче. — Боляче вдарилася? 

— Та нічого зі мною не буде, — усміхнулась я. — Ми зі Спенсером просто розетку лагодили в гаражі, я невдало піднялася й оце вдарилася. Як завжди. 

— Розетку? — Кіан граційно вигнув брову. — Зі Спенсером? 

— Матір рідна, Кіане, з твоїх уст це звучить як щось непристойне. 

Я вивернулася й помішала бекон на сковорідці, поки він не зотлів. Кіан зітхнув, склав руки на грудях і сперся поясом на стільницю.  

— Ти навіть мені непристойностей не дозволяєш, за Спенсера я спокійний. Чи то радше за тебе, — гмикнув він, але зчитати його тон я не змогла: сум? Сміх? Дрібка роздратованості? — Але… просто не перетворюй це на традицію. 

Кіан додав яйце й вершки та став перемішувати, а потім зняв сковорідку. 

— І якщо станеться щось серйозне, Віві… — він повернувся до мене, і я була змушена глянути на нього у відповідь. — Ти ж знаєш, що треба обов’язково сказати мені, а не лізти все розв’язувати самій. 

— Знаю, — трошки розслабившись, згідно сказала я. — Якщо Алі Баба й сорок розбійників зненацька захочуть хочуть виправити страшенне непорозуміння, що якесь дівчисько з дурнуватим ім’ям Вів’єн Фереліт Боннер ошивається й навіть живе — подумай лишень! — у будинку із самим Кіаном Еллінгтоном, то я обов’язково тобі про це повідомлю. 

— Або якийсь Кіан Еллінгтон живе в будинку із самою Вів’єн Фереліт Боннер. А загалом, ми можемо все виправити: зробимо тебе Вів’єн Еллінгтон — і всі питання відпадуть самі по собі. Хоча я сумніваюся, що вони були, Віві. 

Я втупилася на нього на кілька секунд, навіть не здатна підібрати будь-які адекватні слова. 

— Це погроза?

— Це план, — він легко торкнувся мого носа губами. 

У мене серце підскочило й забилося десь у горлі, що дихати стало важко-важко. Це що? Переляк? Страх? 

— А ти не поспішаєш? 

Мені здалося, у його погляді майнуло щось схоже на стривоженість, він звів брови, але постарався перетяти плечима цілком розслаблено. 

— Поспішав би, якби сказав це два роки тому. Тепер — ні. Якби ж тільки те, що я постійно біля тебе, не зіграло злий жарт. 

Я скоса глянула на нього, але продовжила натирати пармезан, складаючи речення в голові. Його тонкі натяки перестали бути тонкими натяками. Хоча я добре розуміла, що він навряд кудись мене відправить, як його батько його матір — він сам про те неодноразово казав, що просто цього не зможе зробити, — але я розуміла, що це його гризло страшенно, те, що він посутньо наражає мене на небезпеку, як йому вважалося. 

Інша справа, що я сама постійно себе наражала на небезпеку й бути поряд з ним — мій свідомий вибір. 

Але про перше йому не варто знати, а друге він знає й так. 

Чи не знає? 

Я наклала карбонару в тарілки, подала одну йому й, потягнувшись навшпиньках, поцілувала його сильно-сильно, як тільки могла. 

— Зі злими жартами краще боротися вдвох, як гадаєш? Не відмовляйся від мене лишень тому, що ти надто пересторожливий, Кіане Еллінгтоне. 

Він відставив свою тарілку, забрав з моїх рук іншу й, виблискуючи чорними, наче грозові хмари, очима, сам насунувся на мене. 

— Я лише вчуся, Віві Еллінгтон.

— Не поспішай, Кіане, прошу. Пошкодуєш.