Знову граєшся, Вів'єн? (2)

Я вилізла з машини й широким кроком підійшла до друга. Біля нього зібралося з десяток людей, але всі розступилися, у багатьох очах зблиснуло впізнавання, що незвично налякало мене: хтозна, звідки вони мене знають? Через гонки чи через те, що я ошиваюся поряд з Кіаном? 

Кіанів перстень на пальці ніби обпік шкіру, а горло дернуло холодне повітря. 

Уперед вийшов кремезний високий хлопчина в чорному світшоті: волосся звихрилося кучерями, очі розкосі, хитрі-хитрі, та й увесь його манір усміхатися й навіть рухатися видавав у ньому спокійну розслабленість. Він звисока оглянув мене й простягнув руку. 

— Ксандр. Радий бачити тебе, Вів’єн. 

Я повела бровою й без вагань потисла його холодні пальці. 

— Ганяєш на машині? 

— На мотику. На цьому святі я глядач, моє настане трохи пізніше. 

Я здивовано глипнула на Кенджі, а потім знову на Ксандра. 

— Не подобаються авто? 

— Подобаються. Маю кілька, але ганяти більше люблю на мотику. 

Позаду хтось штовхнув Ксандра в плече, але він навіть не поворухнувся. Його очі яскраво спалахнули в усмішці. Я пхикнула. 

— Поважаю. 

— Віві, — на моє плече приземлилася рука Ільяса, теплий подих обдав шкіру, коли я смикнулася, а пальці друга вгризлися в плече. — Тебе поставили в другий раунд, нічого не знаю. Якщо ти вже тут, запали, Вогнику. 

У горлі забулькотів сміх, хоча я навіть не була певна, що сама хотіла сміятися. Сама атмосфера й збудження в крові змушувало мене часто й рвучко дихати та сміятися. 

Кіан сказав би, що це стрес. 

Я кліпнула. Кіан. 

Я обернулася, зачепивши Ксандра рукою, якраз у той момент, коли хтось, видершись на дах білої субару, дав вистріл. Десятки автомобілів шикувалися на узбіччі, світло фар лилося густо, його було так багато, що ніч не відчувалася, сяйво відбивалося й розсіювалося в густому тумані бензинового смогу. Навколо мене все загуділо, що я зневолі поморщилася. 

— Зараз буде весело. 

У розчищений центр вилетів білий седан, різко окресливши ідеальне чорне коло на асфальті, колеса натужно заскрипіли, заверещали від напруги, а з-під капота вирвалися клуби диму. Коли бампер ледь не врізався в ауді Кенджі, я відсахнулася, плечем ударилася в руку Ксандра. Той гмикнув згори. 

— Дрейк-Коді хороший водій, не бійся, убити тебе навряд тут хтось схоче. 

У Ксандра, мабудь, це мав бути жарт, але почувши ім’я, я ледь не здригнулася всім тілом. Дрейк-Коді? Той самий, який хотів лишити в мені кілька гарненьких дірочок? Той самий, від якого мене заступив Кіан? Тоді фраза щодо того, що мене навряд тут хтось схоче вбити, не дуже актуальна. 

Я глипнула на Кенджі, але той очима прикипів до майданчика.

Коли білий седан пішов на друге коло, з пасажирського вікна висунулася дівчина й підняла руки, натовп заревів у відповідь так, що музика взагалі втонула. Глядачі знімали все, у кожного в руці сяяли телефони, люди підстрибували — спалахи, гул, крик, виск. Хтось кинувся до седана в мить, коли той майнув повз, намагаючись торкнутися його.  

Я прикусила губу ізсередини, глянувши на іншу машину, яка змінила білий седан. Потім ще одна, і ще. Над головами буяло світло прожекторів, ходило колами, маялися тьмяні вогні червоних світлофорів. У мені роздулося відчуття, що цей майданчик — геть інший світ. Безконтрольний й анархічний. 

Правило одне — вижити. 

Кенджі смикнув мене за рукав і хитнув головою. 

— Час, Віві. 

Ми ступили на кілька кроків від натовпу, і я, понизивши голос, перепитала:

— Хто оцінює дрифт? 

— Судді, проте ніхто не знає, хто вони, — Кенджі перетяв плечима. — Головне тут — кут заносу, траєкторія й довжина. Швидкість тут не набереш сильної, але було б непогано… 

— Я зрозуміла, усе, — я заскочила в Міллі й увіп’ялася в кермо. Кенджі стис кулак, зробив кілька кроків спиною уперед, а затим розвернувся й погнався до ауді. За кілька хвилин ми — четверо машин — вишикувалися у черзі. Я, оскільки новачок, ішла найостаннішою. Кенджі — що мене геть не здивувало — першим. 

Поки він майорів на майданчику, я нервово думала, покусуючи губу. Дрифт це радше техніка й майстерність, везінням тут не обійдешся. Треба продумати, як я це робитиму, точки, на яких варто заходити й виходити із заносу. 

Ще двоє. 

Швидкість — не менше 100 км/год. Біля Ксандра, де стояла ауді Кенджі, найкраще увійти в занос. Міллі задньопривідний, потужний двигун, має витягнути… але він і важкий, а це погано. Тут нема довгих поворотів, нема де розігнатися, нема де… 

Ще один. 

Долоні за звичкою спітніли. Я вдихнула й видихнула, кинула короткий погляд на телефон, а затим знову на майданчик, що лежав тепер переді мною, як на долоні. Усього два кола, треба показати себе, хіба не так? Ні, не так. Треба зробити все можливе, аби мене побачили. 

Маятниковий занос. 

Ідея прийшла моментально, що я навіть не встигла її як треба продумати перед тим, як рвучко натисла на газ і рушила, щоб набрати мінімальну швидкість не менше 60 км/год. Міллі зірвався з місця, як і треба, як я його вела. Він вдячно гуркотів, рвався вперед, і я його чудово розуміла й відчувала, як свою руку. 

Поворот біля Ксандра. Бачу його, він, ніби й справді відшукавши мене в темному салоні, усміхнувся. Я різко вивертаю кермо в протилежний від повороту бік, ніби збираюся наїхати на Ксандра, на мить в його очах завмирає переляк, скидаю газ, вага машини переноситься на передні колеса, але мільйон разів за день перевірений люфт на Міллі не дає машині не послухатися моїй команді, коли я так само різко викручую в напрямку повороту й додаю газ, колеса пробуксовують, і машина через різку зміну напрямку кидається вперед. 

Інерція. 

Ще газ. 

Перед очима на мить усе попливло, але я лише швидко кліпнула. Друге коло, виверт, занос, скидаю газ, набираю швидкість знову, пальці, що стискають кермо, аж болять від зусилля втриматися. Адреналін шумить у крові, наче піна в океані, гаряче дихання зривається з губ.