Знову граєшся, Вів'єн?

Коли в Новому Атлантисі настає зима, важко вгадати, яка погода чекатиме наступного дня: дощ? Тепло? Десять чи п’ять градусів? А може, буде якийсь навіть натяк на сніг? З океану дув холодний вітер, що навіть ті нещасні п’ять градусів відчувалися як мінус три. Небо відчутно холодніло саме, перетворювалося на безжиттєву одноманітну бульку, яка ладна вивергнути на тебе зливу. 

Тому, коли Спенсер не зачиняв дверей до гаража, я сварилася, наче хто на ногу наступив. Спенсер тепер був усюди, де бувала я, а бувала я насправді будь-де: у гаражі, на різноманітних забігах (цілком і повністю нелегальних та спонтанних), але це все тоді, коли не було роботи в офісі. Чи то коли Кіан уранці не прогуляв уроків акторської майстерності й зумів переконати мене, що сьогодні він сам упорається. 

Але найчастіше я таки знаходила собі роботу до душі, про яку Кіанові не завжди варто було знати. А Спенсера я навчила тримати язика за зубами. 

А четвертого січня в гаражі біля холодильника згоріла стара проводка, тому ми з ним удвох, лаючись, наче матроси, стали її міняти. 

— Треба менше, інакше не влізе в розетку, перекуси ось й знову зачисть, — я віддала Спенсерові проводку, а сама розкрутила розетку й повитягувала старі проводки. 

У ту мить по спині пробігся холод — його я відчула набагато раніше за стук дверей. 

— Вів? — Кенджі ступив кілька кроків, спочатку глянув біля синього Ніссана без передніх коліс, а потім заглянув на кухню. — О, ось ти де, мафіозна принцесо, а що це ви робите?

— Підпрацьовую рабом електрика, — нещасно пробурмотів Спенсер. 

— А я електриком, як видно.

Я крякнула й розігнула спину. Кенджі, який на зиму ніби скидав літню шкіру й одягав зимову, був у звичайнісінькій легкій шкірянці й навіть без кепки, без якої він навіть не виходив з хати. Він крутив ключі від машини на вказівному пальці й оглядав розетку, наче побоїще. 

— Щось сталося? — я підійшла до Кенджі й за звичкою обійнявши, поплескала того по спині.

Спенсер зазвичай, особливо на початку його рабської праці зі мною, незвично напружувався, коли я обіймала Кенджі, аж подих затримував, наче не знав, що йому робити й куди телефонувати. Мабуть, у голові щоразу виникала дилема: що буде, якщо він розкаже Кіанові про ці обійми? А що буде, як не розкаже? 

— Приїхав твій телефон забрати, він же тобі не треба, ти ж однаково ані на дзвінки, ані на повідомлення не відповідаєш. За пів години за містом біля доків має бути весело, хотів тебе висмикнути, але якщо проводка… 

— Забіг? 

— Ні, просто трошки дрифту, трошки свята, Новий рік настав, якщо ти не знала, ми нормально так і не зібралися. 

Я глянула на Спенсера, який, опустивши голову, зачищував ножем проводку. Затим повернулася до Кенджі. 

— Це надовго? 

— О дванадцятій твоя карета перетвориться на гарбузик? 

Я виставила вперед хрестову викрутку й стрельнула очима. 

— Ще слово про Міллі… Чекай, зараз поїдемо. 

Кенджі підняв руки й сліпуче всміхнувся. Я закинула в рюкзак телефон (на ньому й справді було з мільйон повідомлень та дзвінків, але сумніваюся, що всі вони від Кенджі), узяла в кишеню ключі від Міллі, а ті, що від гаража, кинула Спенсерові. 

— Як закінчиш, увімкнеш електрику? 

— Вів’єн, навіть не старайся, якщо я не поїду за тобою слідом, то вже ліпше хай мене током вдарить, так хоч є шанс живим лишитися. 

Я стражденно зітхнула, обернулася до Кенджі й питально повела плечем. 

— Де твоє оте збіговисько буде? Скинеш геолокацію Спенсерові. Усе, я пішла. 

Скуйовдивши коротке Спенсерове волосся, я кинулася до дверей раніше, аніж він устиг би мене спинити ще чимось. Кенджі лайнувся, але дістав телефон і щось пробурмотів охоронцю. 

Швидкі сутінки вкрили місто чорним полотном, коли я вискочила надвір. Сильнішав вітер, але від того по шкірі бігали сирітки ще більше: так навіть цікавіше. Застрибнула в Міллі, завела двигун і кілька секунд почекала. Помітила, як Кенджі вийшов з гаража й не зачинив за собою двері. От же ж. Махнув мені й сховався у своїй ауді. Я віддихалася, перевірила дзвінки, усі повідомлення й кинула телефон на сусіднє сидіння. 

Кенджі рушив з місця, і я рушила за ним. 

Мабуть, із захватом, який ширяв моїми венами й артеріями тоді, коли я сідала за кермо, зрівняються хіба обійми Кіана. А якщо ще їхати швидко, долати позначку за позначкою, навіть заборони, то тут лише цілунки можуть стати на один п'єдестал. 

Ми виїхали на окружну трасу, що вела понад океаном, темний пісок з одного боку похило повз аж до чорнющої води, з іншого боку короткі пологі кущі підступалися до бараків та гаражів. Трохи далі — порт. Але я його завжди проїжджаю так швидко, як лишень можу. 

Кенджі звернув направо й легко покотив машину до закинутої частини автотраси, затим з’їхав униз на перехрестя під мостом, і геть скинув швидкість. Проїхати далі було неможливо: усе забито людьми, машинами й ще чимось накиданим купами. 

Я провела язиком по сухій нижній губі, відчуваючи, як важко починає битися серце, й оглянула натовп. Варто було Кенджі сунутися з машини, як його обступили, кидаючи в мій бік швидкі погляди. З моста відкидали важкі маслянисті струмені світла великі жовті й червоні прожектори, світло фар прорубувало, розрізало темряву ночі. Мені не треба було опускати скло, щоб відчути запах гуми, щоб почути надважкий, натужний рев моторів. Я скривилася: деяким не вистачало техогляду. 

Кенджі обернувся до мене й махнув рукою. Я востаннє перевірила телефон і поклала його в рюкзак. 

Сьогодні має бути весело. Нутром відчуваю. 

Усім привіт, любі! Вітаю на сторінках нової книжки про Віві та Кіана (сподіваюся, останньої, бг-г). Сподіваюся, вам сподобається так, як воно подобається мені зараз, коли сідаю писати їхні чергові пригоди. А вони обов'язково будуть. Тому не забувайте загребти книжку до бібліотеки, поставити сердечко та підгодувати авторку коментарем!