Розділ 2: нова команда

Нова команда

Зої допомогли встати на ноги та посадили в авто швидкої допомоги. Деякий час дівчина просто сиділа, ніби закам'янівши. Не було настрою навіть рухатись. Через п’ять хвилин авто доїхало до лікарні. Зої виділили невеличку палату, щоб дати їй поспати та оглянути рану. Ранок, здавалось був ще гірший  - хоч дівчина й виспалась, проте якраз це було проблемою: голова була тверезою, і від розуміння всього що сталося вчора Зої ставало ще гірше. Потім прийшла медсестра й принесла сніданок - суп та чай з бутербродом.

- Поїси й вийдеш в парк біля лікарні - швидко прошелестіла добра тітка - тебе там чекають.

Зоя трішки попирхнулася. 

- Хто? 

- Звідки мені знати.Не зволікай - не думаю що вони будуть довго чекати.

Зацікавлена пацієнтка нашвидку розправилась зі стравою й вийшла з палати, та швидко переминаючи ногами подалась до вхідного поверху. Майже відразу після входу до лікарні був головний вхід до парку - високі двері золотого кольору були відкриті.  Це був парк в центрі міста Арау, який співпрацював з лікарнею - основні відвідувачі тут пацієнти центрально госпіталю Арау. На лавці майже біля входу сиділа компанія з шести людей.  Одну з них Зоя впізнала - це була та яка врятувала її минулої ночі.

- Зоя Сімшева? - запитала вона.

- Так. А ви?

- Називай мене капітан С’ю. - гордо відповіла дівчина, простягнувши худу засмаглу шкіру.

- Я Зореслав Кік. - представився рудоволосий юнак з доволі незвичайною зовнішністю: одне його око було ніби залите помаранчевою фарбою, а друге мало колір, теплого, сонячного моря. 

- Я Марта Атипімова! - гордовито випрямилась дівчина з двома великими зеленими косами, ледь не відірвавши бідній Зої руку

- Я Саша. Саша Атипімова - Якби б не різні зачіски та колір очей, Зоя б в житті не відрізнила цих двох дівчат. 

- Так так, вони близнючки, а я Євтим Каракатов. Приємно познайомитись. - хлопчина з рожевим волоссям, заплетеним в мальвінку та коричневими очима, в яких світилися  яскраві бісики.

- добре…

- Зенко Корор. - Довге руде волосся, спокійні зелені очі, худа бліда рука. Зоя ніколи до кінця не зрозуміє, хлопець це чи дівчина.

- Зрозуміло, е… і чого ви тут, вибачте за грубість? Я так розумію ви  хотіли зі мною побачитись? 

Заговорив Зореслав.

- Так. Ми хотіли тебе дещо розпитати про те що сталося вчора вночі. Розумієш, ми збираємо команду добровольців або тих, хто постраждав від кривавого лицаря…

-... себто того, хто напав на тебе минулої ночі. - пояснила С’ю

- … щоб знищити або ув’язнити його… 

-... короче щоб шкоди не робив. - закінчила С’ю

Секунда складання всього в голові.

- Тобто ви хочете щоб я допомогла вам ув’язнити того кровавого лицаря, в той час, як я ледве відбивала його ну точно не найсильніші атаки? Серйозно? 

- Ну… Ми ж не заставляємо. Можеш допомогти нам помститися за всіх кого він убив і можливо жити трішки спокійніше, проте мені особисто все одно якщо  тебе посадять в дитячий будинок і в найгіршому випадку будеш там стирчати до вісімнадцяти років, а потім не готова вийдеш в дорослий світ без гроша та нульовим знанням. Вибір є завжди, просто один може  бути сумнівним, а другий неприємним. А за тебе ми не віришим. У твоїй палаті ми залишили візитку. даємо тобі два дні. Удачі. 

Десь біля обіду Зою виписали з госпіталю. На щастя, одна з медсестер погодилась  прийняти дівчину на деякий час (доки повністю не вирішиться її доля). Дівчині зробили коротку екскурсію квартирою, та погодували. Приміщення було не дуже просторим, проте комфортним. Міс Дефіляр  розійшлася зі своїм чоловіком ще давно, і живе одна. Зої виділили невелику кімнату, в якій дівчина просиділа майже двоє діб. Нарешті, вона надіслала лист на вказану у візитці адресу…