Розділ 1: Вбивство у зоряну ніч

Швейцарія, Арау. 2000 рік

Тихий скрип дерев’яної підлоги десь в глибині нового  маєтку Сімшевих. Потім іще один, і ще… Зоя мимоволі почала уявляти, як хтось повільно крокує по старих дошках, лаючись за кожен голосний звук. Дівчина була майже  впевнена, що це був іноземний прислужник Гарлсон чи її мати Ірина, яка полюбляла гуляти у світлі яскравого місяця. Діву морило на сон, проте невідомо чому вона йому опиралася. Виправдала себе завеликою наявністю думок. І справді, як же все-таки багато сталося за цей тиждень… Батько Зої зумів виграти велику кількість грошей, і вже через пару днів у них була нова машина та прислужник, а через ще одну добу батьки оголосили ще дикішу новину - вони переїжджають. І ось сьогодні вони перевезли речі. Вирішили сьогодні переночувати тут, а потім будуть робити ремонт в деяких місцях маєтку.

 Хоч і Зоя не дуже подобалась ідея витрачати гроші не сильно думати, проте переїзду вона була не проти. В школі її всі вважали дивакуватою й необережною. І справді, дівчина часто падала чи розливала щось. Проте попри це батько ще давно секретно найняв вчителя, щоб той навчив її битися. Мати була цим не дуже задоволена, проте батько наполягав на своєму.

- Зараз такі часи, що потрібно вчитися оборонятися. Так багато поганих випадків та чуток - зітхав сорокалітній чоловік, почісуючи свою борідку. 

Діва була тільки рада, хоча й не впевнена чи їй це знадобиться.

Зосередилася на кроках, які монотонно продовжувались по будинку на перший поверх і до дверей на вулицю. Раптово тишу перервав жахливий крик з вулиці.  Зоя тихенько сіла в ліжку. Хотіла піти запитати що сталось, проте виявила що її паралізував страх. Страх, виправданий тим, що нічого поганого не могло статися. Правда ж? Можливо матері просто щось здалось в темноті, і вона зараз повернеться? Певно так, бо крики припинилися, а кроки  пришвидшувались… На крики прокинувся тато, який сонно щось бурмочучи спустився на перший поверх. Через пару секунд знов почувся здушений скрик.

 - ІРИНО, ЩО СТАЛОСЯ? ІРИНО, ПРОКИНЬСЯ! ЧУЄШ? ЩО СТА…

В Зої стало серце. Хотіла встати, щоб тікати, але страх це більше заморозив дівчину. Куди тікати? Всі спальні  були на другому поверсі, а на першому по звуках було небезпечно. Чи може ні? Чи може це просто якийсь поганий сон, і насправді все добре? Мати с татом просто жартували… кроки все ближче і ближче. Дівчина на мить подумала, що нічого не чує від прислужника Гарлсона, проте згадала що він вночі мав поїхати ще за речима, і повернутись геть під ранок… Він вже піднімається на другий поверх. Зоя стала намагатись зосередитись на тому щоб знайти місце для схованки.  І на превелике щастя знайшовся якийсь невеликий та непомітний  підвал. Очевидно, до того це була не спальня. Швидко застрибнувши, голубі очі ледве стримувались, щоб не пустити сльози. . Просто тихо сиділа в тиші. Єдиний звук який вона чула - важкі кроки по кімнатах. Все ближче й ближче до крайньої, в якій сховалась дівчина, що зараз виглядала ніби маленьке біловолосе кошеня, загнане в кут. Сльози благали про плач, проте Зоя знала що якщо заплаче, то втратить контроль над ситуацією та тверезість в ній.

Роздуми перебив голосний звук вивалювання дверей. Зоя наважилась трішки зазирнути в кімнату: цікавість переборола страх. Трішки відкривши дерев’яну кришку дівчина побачила червону лицарську броню. Швидко й максимально тихо закрила дошку назад. Руки тряслись. Голова гуділа. Руки були мокрі від поту. Серце було вистрибнути з грудей кожної миті. Зоя наївно переконувала себе, що її ніхто не помітить і більше нічого поганого не станеться. Проте твереза частина мозку волала що цього не буде…

Кривавий лицар нарешті звернув увагу на кришку. Звуки металевого обладунку заповнювали кімнату. Голос щось бурмотів, і тільки  через пару хвилин сказав щось  чітке.

- Тут ховаються багатії. Багатіїв треба знищити.

Металева рука проскрипіла, щоб відчинити кришку, а Зоя приготувалася.

- Знайшов.

Кришка нарешті відчинилась. Зоя хутко кинула банку повну червоної фарби й кинулась тікати. Обладунку був потрібен час, щоб спекатись фарби, та й до того ж металевий сам по собі був неповороткий тому втекти було набагато легше ніж спочатку. Скориставшись можливістю Зоя подзвонила в телефон на кухні, максимально намагаючись сконцентруватись на телефоні, а не на тілах біля вхідних дверей.

- Алло! Алло! Мене чути? Так, пробачте що так пізно, проте мені терміново потрібна допомога. В моєму будинку невідома персона. Червоний обладунок та меч. Мої батьки мертві. Прошу, надішліть бойову підмогу. Бажано персон п’ять-десять.

Докинувши на швидку адрес й місто, діва взяла великий кухонний ніж. Тим часом залізяка вже повільно ступала по дерев’яній підлозі. На вулиці почалась гроза.  Десь далеко почувся звук грому.

-Убити багатіїв. Потрібно. Убити багатіїв.

- Ч… чому? - не змогла не запитати налякана дівчина. 

-Тому, що вони гнилі - скрипів голос - такі не мають права жити. 

Кривавий лицар кинувся в атаку, і Зоя пожаліла що описала ворога неповоротким - тепер обладунок рухався зі скаженою швидкістю. Зоя ледве встигала відбивати атаки своїм ножем. Раптово меч кровавого лицаря різко та набагато швидше ніж до того кинувся прямою лінією до голови  діви. Вона вчасно розвернулась, щоб не отримати смертельний, проте меч задів чоло, і тепер там була немаленька рана, з якої крапала тепла кров. Зоя скривилась, проте не складати руки не збиралась. Якщо вона не може допомогти батькам, то допоможе хоча б собі. До того ж скоро має прийти підмога.