Розділ 23

Даніел

Міла запустила мене до лікарні через чорний хід і провела до палати Одрі. Перед тим як ми зайшли дівчина зупинила мене.

— Тільки спробуйте займатися чимось непристойним! — пальцем ткнула мені у живіт.

— Міла, що за думки? Я не з таких хлопців. — вона оцінила мене і відкрила двері до палати. 

— Одрі? — дівчина мовчала, можливо спить. Міла ввімкнула світло, але ліжко було пусте. — Що за..

— Це точно та палата? 

— Так. 

— Її могли викрасти? 

— Не знаю, я лише раз відійшла, коли тобі двері відчиняла! 

— Чорт! — я вже хотів вийти з палати, але двері до вбиральні відчинилися.

— Ніхто мене не крав, я в туалет захотіла. — Одрі вийшла з туалету і  позіхнула. Її волосся було заплутане, а очі сонні. Це так мило. 

— Господи, Одрі! — Міла обійняла дівчину. — Я ледь не померла. 

— Вибач... А тебе не звільнять за те, що ти пустила, — поглянула на мене, — його до мене? 

— Ні, у нас цілодобово можна пускати відвідувачів. — Одрі дивилася на мене, я не міг зрозуміти, що саме вона думає. — Що ж, залишу вас одних.. — Міла покинула палату. 

— Мені дуже шкода. — я хотів стати на коліна, але дівчина не дала мені цього зробити. 

— Дякую, що врятував мене. — вона поклала свою голову мені на груди.

— Але ж, це через мене сталося, ти ледь не загинула через мене. — опустив голову. 

— Це сталося не через тебе, а через те, що якийсь гівнюк не може зізнатися у скоєному вбивстві. 

— Одрі. — я не зміг більше нічого сказати, оскільки дівчина поцілувала мене і на цей раз я не став зупиняти її, поки вона сама цього не захотіла. 

— Є дещо, про що я дуже хочу спитати. 

— Що саме? — я допоміг Одрі дійти до ліжка. 

Деякий час вона мовчала, ніби вагалася чи варто питати, але все ж таки наважилася: 

— До мене приходила дівчина, вона сказала, що ви зустрічаєтеся і що ви вже більше півроку разом, і що ти просто вирішив помститися її, за допомогою мене. 

— Це була Керрі, моя колишня, ми розійшлися з нею пів року тому, але вона ніяк не може заспокоїтися. Я б ніколи так не вчинив з тобою! Мені немає чому мститися її. 

— Як довго ви зустрічалися? 

— Три місяці. 

— Вона виглядала такою впевненою, коли казала, що ви у стосунках. — Одрі обережно обійняла мене, вочевидь її сказали про мій опік на спині. — Дякую, що ти не зустрічаєшся з нею. 

— Дякую, що пробачила мені. — я обійняв Одрі у відповідь. У палату постукали, тож я відпустив дівчину, це була Міла. 

— Вам обом потрібно нанести мазь від опіків. Це для Одрі, — вона віддала тюбик мені, — А це для Даніеля, — віддала Одрі, — Сподіваюся, ви впораєтеся з цим самостійно? 

— Так, звісно. — Одрі посміхнулася. — Можеш не хвилюватися, я подбаю про його опіки. 

— Ось і чудово, я можу ще трохи поспати. — Міла була дуже втомленою, тож одразу пішла до себе. 

Одрі зняла кофту і залишилася в майці. Її руки були вкриті маленькими пухирцями. 

— Мені так шкода. — я не міг припинити дивитися на те, що стало з її руками через мене. 

— Дан, — дівчина обхопила моє обличчя своїми долонями, — Годі звинувачувати себе! Я тобі сказала, це не твоя вина.. Опіки пройдуть і ми забудемо, що колись вони взагалі були, тож якщо хочеш аби вони швидше пройшли, тоді потрібно нанести мені мазь. 

— Дякую. — я обійняв Одрі і занурив обличчя у її волосся. — Дякую за те, що я тобі подобаюся. 

Дуже обережно я наніс мазь на опіки дівчини, було помітно, що її боляче, але вона нічого не сказала. 

— Твоя черга. — вона якось дивно посміхнулася. — Знімай одяг. 

— Одрі Деві, ти що, хочеш побачити моє тіло? 

— Так, і вже дуууже давно, Даніел Хейл. 

— Ти повністю божевільна. 

Одрі

Даніел зняв свій одяг і я ледве втрималася на ногах.

— Чорт, Дан, ти постраждав більше ніж я! — його спина була повністю червона.

— Справді? Я не відчуваю. — бреше. 

— Лягай на моє ліжко, я обережно нанесу мазь. 

— Все настільки погано? 

— Я не буду брехати. Все дуже погано. Твій опік буде довше заживати, набагато довше. Гадаю близько місяця ти не зможеш спати на спині і навіть сидіти буде важко. — обережно я торкалася його спини. Я вдячна за те, що він врятував мене, але він так сильно постраждав. 

— Одрі? — я закінчила наносити мазь і не помітила як почала плакати, мої сльози капали на спину Даніеля. Чоловік сів на ліжко і притиснув мене до себе. 

— Тобі дуже боляче? 

— Ні, я навіть не відчуваю. — Даніел гладив мене по спині, щоб заспокоїти. 

— Брехун! 

— Мені боляче, але не через опік... Мені боляче від того, що тепер вони знають моє слабке місце, і будуть бити по тобі, аби я здався, але Одрі.. я не можу здатися, я просто не можу.. Олівія не заслуговує на таку смерть. 

— Я не засуджую тебе, я розумію твої почуття. Якби Дені вбили, я так само зробила б.. — мені було страшно чіпати його спину, тож я тримала його за руку. 

— Дякую. — Даніел поцілував мене у лоб. — Ти достатньо роздивилася моє тіло? — він посміхнувся, хоче змінити тему. 

— Ще хвилинку. — я оцінюючи оглянула його тіло, та декілька шрамів. — Так, тепер достатньо. 

— І який вердикт? — чоловік почав одягатися.

— Нормально.

— І все? — йому стовідсотково не сподобався мій вердикт. 

— Я скажу точніше, коли зможу помацати. 

— Господи, яка ж ти нахабна! — він розсміявся. Мені подобається його сміх. 

— То я вже не тільки повністю божевільна? 

— Так, тепер ти: повністю божевільна, нахабна, Одрі Деві, — Даніел поклав свої руки мені на талію. — Яка мені подобається. 

— Це звучить чудово. 

— Якщо ти вже хочеш спати, я можу піти. 

— Ні, побудь ще зі мною. 

— Гаразд. — ми повернулися на ліжко і Даніел ліг поряд. 

— Коли ти востаннє спав? 

— Не пам'ятаю.. позавчора? 

— Закривай очі і спробуй поспати.