Розділ 14

Одрі

Ми забігли до маленького проходу, і сподівалися на те, що нас ніхто не знайде. Тут було надто темно, та надто тісно, ми стояли настільки близько, що я відчувала тепле дихання чоловіка. Даніел обережно виглядав і дивився, чи не йде хтось до нас. 

— Ти такий дивний, Даніел. — на свій страх я обійняла його за талію, просто так, мені хотілося обіняти його. — Навіщо взяв мій номер, якщо не збирався дзвонити? 

— Одрі, ти чого? 

— Я все ще не твій типаж? — я збиралася відпустити його в той момент коли він обійняв мене, хтось йшов до нас.

— Де вони? — Даніел міцніше притиснув мене до себе, я відчувала як швидко билося його серце, гадаю моє так само билося.  — Я бачив, що вони бігли сюди! Йолопи, як ви могли впустити їх?! — потроху голоса віддалялися і хлопець послабив обійми. 

— Ти як? 

— Оскільки ти поруч, то я у повному порядку. — ставши навшпиньки я поцілувала його, Даніел відповів на поцілунок але швидко відсторонився. — Чому ти завжди так робиш?

— Тому що, це хвилинна слабкість. Ніколи більше не роби так. 

— А то що? — я все ще обіймала його. 

— Сядеш за домагання до детектива. — я посміхнулася.

— А ти майстер вигадувати покарання. Я була впевнена, що скажеш про псів. Доречі як вони? 

— Дякую, що відпустила їх тоді, вони у повному порядку. 

— Це добре. — я відпустила Даніеля і вийшла з нашого укриття. — Вони пішли, тож я також піду. 

— Тобі небезпечно повертатися до машини. 

— Не хвилюйся, я спіймаю таксі. 

— Я проводжу. 

— Хвилюєшься за мене? — він нічого не відповів. 

— Зачекай. — Даніель зайшов до якого магазину, але швидко повернувся і віддав мені теплі тапочки. — Це не брендові туфлі, проте краще ніж йти з таким каблуком. — каблук на лівому туфлі зламався, я помітила, але нічого не казала. 

— Ці туфлі були дуже дорогі, тож навіть не думай, що уникнеш відшкодування! 

— Добре, добре. — чоловік зупинив таксі. — Тепер сідай. 

— Дай свій номер. — я бачила, що він не хотів цього робити. — Я напишу скаргу на тебе, якщо не даси номер. 

— Ти жахлива, Одрі Деві. — Даніель забрав у мене телефон і записав свій номер. — Тільки спробуй подзвонити без необхідності!

— Обов'язково подзвоню. — я сіла у таксі і відкривши вікно помахала йому. — Бувайте, детектив Хейл!

— Їдь вже. — таксист рушив з місця. Я була рада бачити Даніеля, навіть якщо через нього втратила дорогі туфлі та залишила машину невідомо де. 

Даніел

Це дівчисько, чому знову зустрів її? Вона не виглядає щасливою зараз. Струснувши головою я розвернувся і пішов до свого будинку, справи Одрі, не мають хвилювати мене, як і вона сама. Цікаво хто ж все таки переслідував нас? Посіпаки вбивці, чи просто якісь йолопи? Лукас стояв біля будинку і трусився від холоду. 

— Ти знаєш скільки градусів на вулиці? Я ледь не вмер.

— Не вмер же. — діставши ключі з кишені ми пішли до квартири.

— Ти де був? — Лукас викликав ліфт.

— Зустрів Одрі. 

— Що ви робили? 

— Втікали від бандитів. 

— Що? Від яких бандитів? — ми вийшли з ліфту. 

— Чорт, да я не знаю! Не знаю я хто вони такі, але тепер і Одрі також у небезпеці. — я відчинив вхідні двері до квартири після чого ми зайшли.

— Ти тому такий злий? 

— Я не злий, просто втомився. 

— Ну звісно. — я дістав воду з холодильника і відкривши пляшку випив. — Ти запам'ятав хоч когось?

— Так і ні, — я закрив очі, — У них у всіх точно було однакове татуювання на шиї... Щось типу птаха але міфічного.. 

— Фенікс? 

— Можливо.. ти щось знаєш?

— Так, це були головорізи «Фенікси»! Це звісно якщо ти дійсно впевнений, що у них було таке татуювання.

— Що за «Фенікси»?

— Найжорстокіші люди, що тільки можуть бути, повір мені. 

— І що ж робити? Одрі тепер також в небезпеці? 

— Вона подобається тобі? — його запитання було абсурдним.

— Ні, — я подивився на Лукаса, —  Я хвилююся, тому що, вона через мене тепер у небезпеці.. я перший підійшов до неї, а вже потім помітив цих головорізів. 

— Гаразд. — Лукас сів у крісло. — Тоді нам потрібно забезпечити її охорону?

— Я не зможу через роботу, можливо найняти когось?

— А ми в тебе навіщо? 

— Ні. 

— Що ні? 

— Я не буду наражати ще й вас на небезпеку! — чому навколо мене всі не думають про власну безпеку? 

— Даніел, ми вміємо захищати себе! Ти сам вчив нас. 

— Ти так хочеш проводити час з цією божевільною? 

— Якщо чесно, то так. — Даніел і сам того не помітив як стиснув кулаки. — Вона цікава і не така вже жахлива! 

— Я не знаю.. дай мені час на роздуми. — чоловік встав з дивана і пішов на балкон залишивши Лукаса самого. 

Одрі 

Зустріти Даніеля я ніяк не очікувала, але після зустрічі я хоча б почуваюся краще. Вийшовши з таксі я помітила біля будинку маму, та одразу пішла до мене. 

— Ти де була?! — вона обійняла мене. — Хоча б попереджай куди йдеш.

— А хіба Лілі тобі не сказала? — я дивилася на неї. — Не бреши хоча б самій собі, мамо. — відійшовши від мами я увійшла до будинку, Дені спостерігала за нами з вікна. 

— Вона турбується про тебе. — я поглянула на сестру. 

— Тоді чому не скаже цього особисто? — в будинок зайшла мама, я хотіла піти у свою кімнату.

— Де ти була і де твоя машина? 

— А я маю звітувати як мала дитина? 

— Так, маєш звітувати доки живеш у цьому будинку! 

— Що ж, гаразд. Я зустріла знайомого і ми прогулялися разом! 

— Знайомого дилера? — я поглянула на Діну, вона опустила голову. Вона розповіла. — Показуй зміст сумочки. 

— Тобі треба ти і дивися! — я кинула сумку на підлогу. — Кишень у мене немає, а у труси, я не ховаю нічого. 

— Стій тут. — мама підняла сумочку і перевірила її. — Завтра поїдемо до лікаря. 

— Буду пісати у баночку? — вона віддала мені сумку.