Розділ 11

Одрі 

      2 дні до повернення Даніеля на службу

Вчора коли я прокинулася, то Даніел вже пішов, цікаво чи вдалося йому хоч трохи поспати? Я не бачила його ні вчора ввечері, ні сьогодні зранку, тож не мала можливості запитати про це. Вже був час обіду, але я вперше, за ці дні, не хотіла їсти. Мені було огидно від думки про їжу. Невже знову це відчуття? Відчуття, що я занадто товста. Я тільки їла і не займалася спортом протягом цих днів, напевно набрала добряче кілограмів. Єдине, що рятує мене не впасти у відчай, це те, що тут немає дзеркала у весь зріст. Дзеркало у ванній було досить маленьке, але я всеодно у нього не дивилася. Мені було огидно від самої себе. Нікчемна, Одрі Деві. 

До кімнати зайшов Даніель, я сиділа на ліжку і дивилася пустим поглядом у стіну. 

— Ходімо їсти. 

— Я не голодна, йди без мене. — він здивувався. 

— Агов, ти чого? Щось сталося? — хлопець підійшов до ліжка і поглянув на моє обличчя. — Ти, і не хочеш їсти, я не вірю в це. 

У мене вирвався роздратований смішок. 

— Тобто по твоєму, я жирна корова, що тільки те й робить, що їсть? Тому я не твій типаж? — ні,ні,ні тільки не це. Я зірвалася, знову. Останній раз коли в мене був зрив, я не ходила тиждень до школи, через вигадане отруєння грибами. 

— Одрі.. ти що таке верзеш? 

— Тобі краще піти! — ком у горлі не давав нормально говорити, я відвернулася від Даніеля, не хочу, аби він бачив мої сльози, я маю жахливий вигляд, коли плачу. 

— Ти серйозно вважаєш себе такою? — він сів поряд, оскільки я нічого не відповіла, чоловік продовжив свій невеликий монолог: 

— Знаєш, що я подумав уперше піднявши тебе на руки? — я далі мовчала, якщо почну говорити, то почну плакати. — Я подумав чи їси ти взагалі, хоч щось? Ти занадто легка, Одрі. Твоя вага не повинна бути такою, про твоєму зрості та віці. — Даніел взяв мене за руку. — Ти дурна якщо вважаєш себе товстою.

— Тоді чому я тобі не подобаюся? — його слова трохи заспокоїли мене.

— Тому що, ти ще навчаєшся в університет, тобі не потрібно будувати відносини з таким як я. До того ж я поліцейській. Якщо б ми зустрілися трохи пізніше і за інших обставин, то і відповідь моя, могла би бути іншою. — він міцніше стиснув мою руку. — Тобі потрібно не зважати на думки інших і робите те, що любиш і хочеш ти, а не інші... Одрі Деві, ти повністю божевільна і саме тому ти така особлива, годі бути тою, ким ти не є. — його погляд був такий теплий та ніжний, мені стало краще від його слів. 

— А ти вмієш підбадьорити. — Даніел перший хто зміг заспокоїти мене. Ні. Він перший, хто побачив мене у такому стані, зазвичай я проходжу усе це, самотужки, не хочу, аби хтось знав і жалів мене. 

— А тепер будь ласка, ходімо їсти. Хлопці чекають тільки тебе, вони навіть мене ніколи не чекали. — я посміхнулася і одинока сльоза скотилась по щоці. Даніел витер її своїм великим пальцем, але різко прибрав руку від мого обличчя і  відвів погляд. Це змусило мене ще більше посміхнутися. 

— Ходімо. — я встала, але не відпустила його руку. — Змушувати їх чекати — просто неввічливо. — я відпустила його руки лише перед кухнею, і то, тільки тому, що не хотіла аби хлопці знали, що я тільки, що ледь не ревіла як дурне дівчисько. 

Після смачного та ситного обіду я попросила Даніеля прогулятися зі мною на вулиці, на що він з радістю погодився, оскільки й сам хотів пройтися трохи, розім'яти кісточки, так би мовити. Було дуже холодно, навіть теплі речі не дуже рятували. Зима цього року дійсно яка аномальна, це лякає. Важко уявити скільки безпритульних тварин може померти у так мінусову погоду. Наша прогулянка складалася з того, що ми просто пройшлися навколо будинку, я була здивована тим, який вигляд він мав. Це щось схоже на замок, але у вигляді житлового будинку, оскільки я не розбираюся у архітектурі, то навіть не можу пояснити який саме вигляд він мав. Я б назвала його готичним, але не знаю наскільки, це буде доречно. Також я побачила доберманів чоловіка і навіть змогла одного погладити, поки Даніель не бачив, оскільки він заборонив мені їх гладити. 

— Вони бойові пси, а не якісь домашні тварини, — саме так він сказав коли я запитала чи можна їх погладити, тож довелося викручуватися. 

Ми проходили повз річку, що була тут, цікаво куди вона веде?

— Ти вмієш кататися на ковзанах? 

— В нас немає ковзанів, тож навіть не дивися туди. — чому він так швидко розуміє усе, що я задумаю? 

— Це зрозуміло, але ти вмієш?

— Ні. — ми зупинилися біля замерзлої річки. 

— І я ні. — я підняла з землі камінь, що був весь у снігу і кинула на лід. 

— Давай спробуємо! — Даніель відволікся на камінь і встигла опинитися на замерзлій річці. — А тут не так вже й слизько! — погляд Даніеля говорив сам за себе. Мені подобалося дражнити його. 

— Божевільна. — хлопець навіть не думав йти за мною. — Не відходь далеко, раптом там ще не замерзло, підеш на дно. 

— Хвилюєшься за мене? — я потроху відходила назад і сподівалася на те, що не гепнуся на дупу. 

— Так. — я заціпеніла на декілька секунд, його відповідь сподобалася мені. 

— Тоді ходи до мене! — доводилося кричати, оскільки я було достатньо далеко. Я спробувала імітувати катання на ковзанах, але не втрималася і впала на дупу, було трохи боляче. 

— Не слизько кажеш? — він схрестив руки на грудях і з насмішкою дивився на мене.

— Зовсім ні! — вставши на коліна я спробувала піднятися, але не втрималася і вдруге впала. — Ай! 

— Що таке? — я бачила, що його погляд змінився, він хвилюється за мене.

— Моя руку дуже болить! 

— Не рухайся. — Даніель обережно вийшов на лід, почав йти до мене і досить швидко опинився поряд. — Дай гляну. 

— Вона не болить, я хотіла виманити тебе на лід. 

— Одрі Деві, яке в тебе останнє бажання? 

— Вбити хочеш? — я посміхалася в усі тридцять два зуба, мені подобається те, що відбувається зараз, я відчуваю себе щасливою.