Розділ 2

Прийшовши до тями, я не одразу зрозуміла де я, і що відбувається, потроху згадала усе, що сталося в університеті. Від снодійного у мене боліла голова, відчуття, що я усю ніч провела у барі з десятком алкогольних коктейлів, але на жаль, це не так. Якби я хотіла зараз опинитися у барі і танцювати, а не ось це все. 

—...це була твоя ідея!

— Тобто винен я? — до цього приміщення хтось зайшов, я не хотіла відкривати очі аби послухати про що, вони будуть розмовляти. 

— А хто? Не дуркуй, нам потрібно щось зробити з цією кралею, інакше ми опинимося на дні. 

— О, а через те, що нас підозрюють у вбивстві людей, ми не опинимося на дні?! — мені дуже хотілося далі послухати, але я почала кашляти через пил, що був у цьому приміщенні. — Тихо. Краля отямилася. 

— Води.. — на диво мені дали пляшку води, якщо це вода. 

— Пий, а потім нам доведеться тебе перевести в інше місце. — чи варто мені щось відповісти? Імовірно що ні. Зробив ковток я не відчула дивного присмаку, скоріше за все, це дійсно звичайна вода. 

Мені знову зав'язали очі і кудись повели, я була взута у чоловіче взуття розміру десь сорок другого і це досить ускладнювало наш рух. Ми йшли достатньо довго, навіть не знаю де ми знаходимося. Коли мені зняли пов'язку я побачила непогану та пристойну кімнату, якщо порівнювати з першою. Тут було ліжко з постільною білизною, одна тумбочка, стіл, на підлозі лежав килим з дивним візерунок тут навіть була шафа, хоча дечого тут все ж таки бракувало. Вікно. Тут не було його, лише малесенький отвір ніби я у тюремній камері. 

— Поки що будеш тут, а далі ми вирішимо що з тобою робити. — дивно це усе.

— Хто ви такі? 

— Ти не в тому стані аби задавати питання, тому сиди собі спокійно і чекає нас. — їх двоє зараз, цікаво куди подівся третій? Я чітко бачила його обличчя тоді і воно видавалося досить знайомим, чи можливо у темряві я погано розгледіла? Ті двоє пішли і міцно зачинили двері, стало трохи лячно, але не від того, що мене викрали, а від того, що тут було настільки тихо, що навіть можна почути як пролетить муха. 

Підійшовши до ліжка я оглянула його, це була нова постільна білизна, у кутку лежала від ней упаковка. Далі я повільно оглянула решту кімнати, у шухляді стола я знайшла блокнот і ручки, також тут було декілька книжок. Блокнот був цього року випуску, а книжки мали якісь дивні назви. Одрі обійшла кімнату декілька разів і нічого нового не знайшовши сіла на ліжко разом з блокнотом. У дівчини був хист до малювання з самого дитинства. Одрі сиділа і виводила одну лінію за іншою, аж поки не зрозуміла, що намалювала чоловіка у капюшоні який наставляє на жінку пістолет. У цей момент відкрилися двері і зайшов третій хлопець. 

— Бачу ти знайшла блокнот. — у руках він тримав тацю з їжею. 

— Так. — він лякав одним своїм виглядом. 

— Добре. Ось тобі їжа та вода. — Одрі забрала тацю, вона боялася щось сказати, з під його футболки виднілася рукоятка пістолета. — Ми знаходимося посеред лісу, тому можеш не кричати, а якщо захочеш втекти, тебе з'їдять мої пси, зрозуміло? 

— Так. — єдине, що змогла вимовити. 

— Ось і чудово! На добраніч, люба. — для тих я краля, для нього люба, в мене взагалі-то є ім'я. 

Чоловік пішов геть, а я не знала чи варто їсти цю їжу, раптом там отрута, але голод узяв верх і взявши виделку я почала їсти. Це було досить смачна локшина. Закінчив з їжею я відчула жагу справити нужду, тут не було туалету, навіть не було якоїсь ємності аби відлити туди, тож на свій страх довелося стукати у двері. 

— Чого тобі?! — голос був роздратованим. 

— Мені потрібно у туалет... — декілька хвилин буда тиша, а після двері відчинилися і я змогла побачити коридор, він був червоний, не від крові на щастя, просто таке освітлення. 

— Заходь. — він відчинив двері і запустив мене до сусідньої кімнати, це була ванна кімната, дуже стара ванна кімната. Іржавий душ, пліснява і туалет на який неможливо сісти. Я прекрасно розуміла, що не в тому стані аби перебирати, хоча зазвичай я дуже вибаглива і не терплю хамського відношення до себе. В університеті мене називають Найкапризніша принцеса. Звичайно, інколи мене це дратувало, але ж це була цілковита правда про мене, я ніколи не погоджувалася на менше ніж заслуговувала. Закінчив зі своїми справами я постукала у двері з яким почала сипатися стара фарба.

— Я закінчила. — двері знову відчинилися і мене провели назад у тимчасові хороми. Я вирішила сприймати це так, ніж думати про це, як про тимчасову в'язницю. 

— Якщо знову будеш хотіти у туалет, то терпи до останнього! — я лише кивнула головою, на знак того, що зрозуміла його. 

Знявши взуття я лягла у ліжко і тільки-но закрила очі як почула звуки пострілів і крик людей. Це була галюцинація. В цей момент я зрозуміла, що не зможу сьогодні заснути. Усі мої думки були зайняти згадками про вечір. Мені було страшно уявити скільки загинуло людей, чи живі мої подруги? Чи жива Лілі? А Остін? 

Навіщо ці троє почали стрільбу? Що такого їм зробили звичайні підлітки? Скоріше за все, це був терор. Декілька разів я чула про такі випадки по телевізору, але ніколи не могла б подумати, що сама опинюся у такій ситуації. 

••••••••••

"Двадцять дітей загинуло, батьки стривожені, усе місто боїться повторного нападу..."

Жінка зайшла до поліцейського відділку. 

— Чому ви ще не почали пошук моєї доньки? Вам мало двадцяти трупів? А якщо вона зараз у великій небезпеці?! 

— Міс Деві ми робимо усе, щоб знайти Одрі. — чоловік середнього зросту від якого тхнуло часником став навпроти матері дівчини. 

— Ну так, звичайно! Я пам'ятаю як ви шукали мого батька, потім знайшли його в озері! 

— Це було самогубство! — чоловік на хвилину втратив самоконтроль, але швидко опанував себе. — Те, що у вас є інша теорія, що не співпадає з реальною, це не наші проблеми, — сухо мовив той.

— Звісно не ваші, це я зійшла з розуму! — міс Деві заплющила очі, порахувала до десяти і вже більш спокійно продовжила розмову. — Вибач, я не хотіла, просто на нервах. Ви вже знаєте хто влаштував це?