Нарешті настав день, до якого готувався увесь університет. Зимовий бал. Це буде другий бал Одрі, але перший який вона зустріне зі своїм хлопцем, дівчина була схвильована від думки, що вони будуть разом танцювати під романтичну музику та цілуватися.
— Одрі, ти готова? — до кімнати зайшла Дені, сестра дівчини.
— Ні, ще п'ять хвилин. — Одрі стояла перед дзеркалом і обережно фарбувала свої пухлі губи червоною помадою.
— Якщо не сядеш у машину через п'ять хвилин я поїду без тебе! — Дені вийшла з кімнати і гупнула дверима.
— Якась нервова.. — закрила помаду і помістила її до сумочки, також вона поклала туди: таблетки від голови, телефон, олівець для очей і туш для вій. Тримаючи у руках телефон та сумочку, що ледве зачинилася, вона вийшла з кімнати. По дорозі Одрі зустріла маму, що тримала у руках планшет, вочевидь йшла до кімнати аби попрацювати у ліжку. Жаклін частенько так робила. Жінка зупинилася і поглянула на доньку.
— Ти неймовірна, люба! — це була цілковита правда.
— Дякую, я побігла, а то Діна "з'їсть" мене!
— Успіху! — Одрі посміхнулася мамі і побігла далі.
Зазвичай у цьому містечку не було настільки багато снігу, але цей рік вочевидь був винятком. Усі дороги засніжені, через що, рух сильно ускладнюється і дівчатам довелося простояти у великій тянучці. Дені була на нервах через це, в той час як Одрі спокійно сиділа і гортала стрічку інстаграму. Усі її подруги публікували фото у сукнях і ставили хештег #prom2023. Одрі так само виклала таку фотографію і отримала купу приємних коментарів від друзів та знайомих. У блозі Одрі було понад десять тисяч фоловерів, вона була такою собі знаменитість цього містечка.
— Господи, якщо я ще раз погоджусь когось підвезти нехай у мене спустить шини! — Дені мала втомлений вигляд.
— Ой, Дені, не драматизуй! Я не винна, що мій автомобіль у ремонті. — поглянула на сестру.
— А хто винен? Це ти врізалася у сміттєвий бак, а не він у тебе!
— Бла, бла, бла... — далі вони сиділи мовчки, аж до самого університету.
— Об одинадцятій я за тобою заїду!
— Не потрібно.
— Одинадцята. — з цими словами сестра Одрі поїхала. І чому вона завжди така? Невже сама ніколи не веселилася? Холодний подих вітру підхопив біляве волосся дівчини і вона пішла всередину будівлі. Насправді, клас самоврядування добре впорався, декорації були кльові, набагато кращі ніж минулого року.
— Одрі! — поглянула назад. — Почекай нас... Як ти ходиш на підборах? Це гірше каторги!
— Лілі, це не каторга, а мистецтво. Я з дитинства обожнюю підбори, тому для мене це не проблема! — посміхнулася. По дорозі декілька дівчат дивилися на Одрі. Вони захоплювалися нею і її, це подобалося.
— Пощастило. — дівчина підхопила Одрі під руку аби не впасти. Вони разом зайшли до зали. Одрі одразу почала шукати Остіна, свого хлопця, але його не було видно.
— Не бачили Остіна? — двоє друзів хлопця стояли у кутку зали.
— Він ще не приїхав. — дівчина знала, що вона не подобається їм, але нічого не поробиш, Остін сам обрав її і запропонував зустрічатися.
Пройшло більше двадцяти хвилин, бал давно почався, а Остіна так і не було.
Одрі
В голові почало паморочиться, я ледве стояла на ногах. Знайшовши у натовпі Лілі, що вже веселилася з якимось першокурсником, я відвела її у сторону.
— Лілі, я піду на вулицю, якщо з'явитися Остін, то подзвони будь ласка. — через музику доводилося підвищувати голос. Подруга нічого не відповіла лиш кивнула і повернулася до першокурсника.
Щось я не добре себе почуваю. Можливо не потрібно було їсти перед балом. Відчинив двері я вийшла через задній двір і дістав сигарету підпалила її. Дим заполонив простір, але я не відчувала спокій. Телефон Остіна був поза зоною, я набрала ще раз, і тільки почався гудок виклику як я почула щось дуже схоже на постріл, потім ще один слідом я почула крики людей, це було всередині. Викинув цигарку я сховалася за сміттєвими баками, тривога стала дедалі сильніше.
— Алло... — я одразу скинула виклик. Я чула постріли один за одним, крик учнів, плач. Затулив долонями рот я намагалася заспокоїтися, але нічого не виходило. Згодом я почула звуки сирени поліції і після цього двері чорного ходу відчинилися, троє хлопців вибігли звідти, я чітко побачила обличчя одного з них. У них в руках не було зброї. Поки я намагалася запам'ятати їх обличчя, мені помітили. Тікати було нікуди.
— Вона бачила нас! — я не встигла отямитися як мене вже підхопили інші двоє.
— Я нічого не бачила, чесно! Я нічого не скажу копам! — я відчувала страх. Згодом під'їхав чорний джип. Третій хлопець підійшов до неї.
— Люба, мені вдосталь того, що ти побачила наші обличчя. — його голос був спокійний і розмірений, це лякає. Хуртовина здійнялася ще сильніша ніж була до цього. Мені довелося скинути свої підбори і голою ногою трохи закопати у сніг з надією, що це допоможе поліцій знайти мене. На голову мені натягнули скоріше за все якусь шапку, аби я не бачила куди ми їдемо. Ніколи б не подумала, що таке може статися зі мною. Я бачила купу фільмів де викрадають людей, а зараз я і сама стала жертвою. Жоден з фільмів, що я переглянула не закінчився добре.
Я не знаю скільки ми їхали, хвилин сорок або годину. За усю дорогу ці троє нічого не сказали, вони їхали мовчки, оскільки я була не бажаним свідком і це лякало. Що зі мною буде далі? Скільки не думай, усе зводиться до думок про смерть і від цього тільки гірше. Хоча я багато разів думала про свою смерть і жодного разу це мене не лякало. Машини зупинилася і з мене зняли шапку, я не очікувала цього.
— Пий! — навколо було темно, тож я навіть не могла зрозуміти де ми. — Глуха? Я сказав..
— Да чула я! — різко забрала пляшку з водою, але скоріш за все, то не просто вода.
— Це снодійне, тож не хвилюйся так. — від його слів легше мені не стало, але я випила, вибору немає, так хоч без насильства. — Молодець. — через якийсь час я відчула сонливість і заснула. Я відчула, що машина рушила далі. Вочевидь, їм потрібно було поговорити.
#5976 в Любовні романи
#2437 в Сучасний любовний роман
#1136 в Детектив/Трилер
#482 в Детектив
Відредаговано: 05.02.2024