Присвячується тим, хто давно не чекає, що стане легше. І все одно йде далі!
Мій сон обірвав звук будильника. Ранок тільки починався. Світло повільно пробивалося крізь штори.
Серце б’ється так, ніби зараз проб’є грудну клітку. Ще мить я був там. Знову. Пахло димом. Чуже дихання. Крик сестри. Мамин голос. І тиша.
Я стискаю пальці в кулак. Нігті болюче впиваються в долоню. Ще живий.
Проводжу рукою по обличчю — шрам на щоці нагадує про себе легким поколюванням.
Біль не відпускає. Я підводжусь. Кілька секунд стою, впираючись у край ліжка. Дихання вирівнюється. Не тому, що стало легше. Просто інакше не можу.
Йду у ванну. Тіло дало про себе знати. Відкриваю кран. Холодна вода б'є в долоні. Плескаю в обличчя. Коротка пауза.
Контрастний душ. Як завжди.
Загорнувшись у рушник, виходжу з ванної. За вікном щебечуть птахи.
Йду в кухню й заварюю каву. Її аромат лоскоче ніс. Сідаю за стіл і роблю перший ковток.
Раптом тишу розриває звук. Я завмираю. Він не з цього світу.
Я повільно ставлю чашку і прислухаюся. Звук повторюється. Я знаю цей ритм.
Я здригнувся. Тіло відгукнулося раніше за мене.
І раптом - тиша. Звук обірвався.
Я підводжусь. Не відразу. Наче даю собі секунду зрозуміти, що саме я щойно почув.
Це не просто звук. Це був сигнал. Я підводжусь повністю. Тепер точно знаю — це не випадковість.
Мене звати Тимур Микитович Бурий. Я - мисливець на вампірів.
Допиваю каву й перевдягаюся. Рухи автоматичні. Я знаю, що робити.
Зарядивши рушницю, виходжу з дому. Попереду — робота. Та я відчуваю: цього разу щось піде не за планом.
Виходжу на вулицю і вдихаю свіже повітря. І одразу відчуваю: щось не так. Пахне інакше. Як перед полюванням.
Той запах нагадав мені щось знайоме.
І це не до добра.
Я зупиняюсь. Попереду щось не так. І тоді я бачу слід. Свіжий.
Я присідаю й роздивляюсь слід. Зчитую кожну деталь. І цього достатньо.
Вони були тут. Нещодавно. Я знаю, що це означає. І це мені не подобається.
Відредаговано: 04.04.2026