8 Глава: Тінь корони

ГЛАВА 8

Південне Королівство. Сейдмур 1369 рік.

Ферн сиділа на ліжку у власних покоях, очікуючи на вечерю, яку їй ось-ось мала принести Брітта. З того дня, коли до замку прибула король та королева Шадегольму, минуло багато часу, який Ферн мусила коротати у стінах своєї спальні як покарання за поведінку на прийомі. День принцеси складався з бойових тренувань, стрільби з луку та уроків магії, решту часу вона змушена була проводити під замком. Єдине, за що вона була вдячна матері, – це Брітта, якій не заборонили навідуватись до неї.

Ферн лежала на ліжку, роздивляючись дерев’яні балки, що тягнулися вздовж стелі та перетиналися між собою, підтримуючи кам’яний дах. З однієї з них звисала люстра, а ближче до арки, що вела в іншу частину спальні й виходу на терасу, висів прапор із гербом Сейдмура. Ферн перевела погляд на тканину, що колихався від вітру, і стиснула кулаки. У пам’яті знову виринув спогад з того дня, не дозволяючи забути гнів, який вона відчувала тоді.

***

– Ти мала погань!

Королева різко відчинила масивні дерев’яні двері до покоїв доньки і, схопивши її за передпліччя, заштовхала до кімнати.

– Що ти собі дозволяєш?!

Вона наказала вартовим зачинити двері і нікого не пускати всередину. Жінка схопила Ферн за плечі й почала трусити її з такою силою, що срібна корона на голові принцеси з’їхала набік, заплутавшись у білявих пасмах.

– Ти хоч розумієш, з ким дозволила собі таку поведінку, Ферн?!

Вона продовжувала кричати, навіть не намагаючись стриматися. Ферн мовчала: розуміла, що від її слів нічого не зміниться, а виправдання лише зроблять гірше.

– Відповідай, коли я з тобою розмовляю!

Раптом кімнатою пролунав дзвінкий звук удару, і Ферн похитнулася. Щоб втримати рівновагу, їй довелося вхопитися в край дерев’яного столика біля ліжка. Той похитнувся від раптового руху і, все ж, впав, потягнувши за собою вазу з трояндами й саму Ферн. Скло з гучним дзенькотом розлетілося на уламки, і кімната поринула у мертву тишу.

Ферн продовжила мовчати, навіть не зважаючи на пекучий біль у щоці, забите коліно й уламки скла, що вп’ялися в долоню. Вона відчувала біль як ніколи яскраво, але більше, ніж плакати, їй хотілося рознести цю кімнату на дрібні уламки, а потім власними руками задушити матір, яка ніколи не обходилася із нею належним чином. Вона відчувала, як щупальця гніва пробирають через кожну клітину її тіла. Ферн відчувала, як це липке відчуття засліплює її очі, розум, серце… Як чорна, немов смола, лють поглинає її душу, повільно, але впевнено.

Тіло почало помітно тремтіти: настільки сильно гнів поглинув Ферн, і свічки на люстрі спалахнули яскравим полум’ям.

– Допоки ти не навчишся контролювати свою магію, я не випускатиму тебе з кімнати без потреби!

Це було останнє, що промовила королева, перш ніж вийти.

***

Щойно спогад виринув у свідомості, Ферн гучно закричала й розтиснула руки, вивільняючи магію, а разом із нею злість та ненависть. Різкий потік вітру здійняв у повітря навіть ліжко, на якому лежала принцеса, а потім так само різко зник, дозволяючи всьому впасти на місце.

Дівчина важко задихала і перекотилася на бік, притиснувши коліна до грудей, і беземоційним поглядом втупилася у двері, чекаючи на Брітту.

За мить за дверима пролунали голоси, клацнув замок – і вони відчинилися. Ферн зіскочила з ліжка, радіючи, що до неї завітала Брітта, але з тацею, повною їжі, на порозі стояла зовсім інша людина.

Широко усміхаючись, у дверях стояв його високість принц Йен.

“А ти що тут забув?...”

Ферн повернулася на ліжко, намагаючись не звертати на нього уваги. Вона сподівалася, що це змусить його піти, але він лише зробив кілька кроків вперед і пройшовся кімнатою, уважно роздивляючись кожен елемент.

– Геть. – прошипіла крізь зуби дівчина.

Гнів знову почав огортати тіло і вона відчула це знайоме болюче поколювання в кінчиках пальців.

– А як же вечеря?

У його тоні проскочило здивування, але невже він дійсно сподівався, що Ферн буде вечеряти тим, що принс він?

– Я зачекаю на Брітту. Геть. – на цей раз вона повторила гучніше.

– Боюся, чекати доведеться довго.

Злість відступила, поступаючись почуттю зовсім не кращому за неї – страху. Він огорнув її раптово, неочікувано. Вона розкрила долоні, дозволяючи вогню вирватися назовні, і кинулася на принца. Він миттєво зник, перемістившись в інший кінець кімнати. Йен залишив підніс із вечерею на столі і знову зник. Ферн закрутила головою в різні боки, намагаючись виловити його і, витягнувши одну руку вперед, за мить стиснула його горло і притиснула до стіни ліктем.

В іншій руці палав вогонь, відображення якого Йен яскраво бачив в її очах.

– Що з нею?

У відповідь Йен лише знову посміхнувся.

“Та він знущається з мене!”

Ферн схопила його за комір шкіряного чорного камзолу, струсонула ним, і знову вдарила об стіну. Вона не могла дозволити позбавити себе найближчої людини у цьому замку.

– Ти, пройдисвіт… Я спалю тебе власним вогнем і почну з твого самовпевненого вишкіреного писка.

Полум’я спалахнуло сильніше. Воно стало яскравіше.

– За такі слова Ваша мати мала б вирвати Вам язика, Ваша Високосте, – він розсміявся, але, щойно дівчина притягнула руку з вогнем ближче до його обличчя – він збентежено всміхнувся, відсахнувся вбік і підняв руки. – Гаразд. Брітта... Її Величність дала їй іншу роботу.

– І ти вирішив, що я буду рада твоїй компанії?

Позаду знову відчинилися двері. До кімнати велично увійшла королева.

Вогонь у руці Ферн згас. Дівчина відлетіла до ліжка й стиснула бавовняне простирадло, наче це могло втримати її на місці.

– Йене, залиште покої.

На мить він розгубився: бажання пропустити таке видовище було сильніше, тож він спробував переконати королеву.