7 Глава: Лисиця і пташеня

Делайна миттю опинилась перед чоловіком: вона нахилила голову на бік, і губи її розтягнулись в хижій посмішці. Дівчина вхопилась рукою у горло чоловіка й метнулася вперед, з усією сили вдаряючи Рука об стіну. Кімнатою розійшовся мерзенний хрускіт: чи була це шия Рука чи кам’яна стіна, що не витримала сильного напору – знала лише Делайна і сам Рук, але чоловіче скиглення що долинуло за мить після удару, усе спростувало.

Делайна знову вгатила чоловіком у стіну й підняла над підлогою, продовжуючи стискати горло Рука. Він вхопився обома долонями за тонке, бліде, майже біле зап’ястя Делайни, намагаючись вирватися з залізної хватки. Хоч дівчина і здавалася дуже тендітною, такою вона не була.

– Ви, чоловіки, – Делайна оголила ікла й продовжила, – здаєтесь набагато розумнішими, коли мовчите. Але ти, Руку, навіть із закритим ротом виглядаєш справжнім бовдуром. Боягуз – і тільки.

Вона продовжувала втискати чоловіка в стіну, яка жалібно скрипіла й от-от мала провалитись в сусідню кімнату. Рук пихтів, намагався дотягнутися руками до обличчя вампірки, махав ногами і хрипів, силкуючись набрати повітря у легені.

Делайна, помітивши як почервоніло його обличчя відкинула тіло просто до ніг Ніки. Дівчина лише закотила очі, але на долю миті на обличчі з’явилася посмішка.

Делайна присіла навпочіпки, вдивляючись в обличчя Рука. Той жадібно ковтав повітря, тримаючись за горло. В очах його був лише неконтрольований страх і справжній жах, що звеселило Делайну ще більше. Вона розсміялась – дзвінко і голосно.

– Завжди ви вважаєте себе мисливцями, а виявляєтесь…  – вона прикрила очі й повільно втягнула повітря, смакуючи запах людського страху. На обличчі розплилася м’яка посмішка. – Здобиччю.

Ці слова вона виплюнула в обличчя Руку й вийшла з кімнати геть.

Ніка, підвівшись із уже нагрітого місця, повільними кроками, немов легкий вітерець, вислизнула з кімнати до коридору. Назустріч дівчатам ішла здивована служниця. Чи здивувало її повернення Делайни, чи гуркіт в кімнаті шинкаря, чи те, що Ніка розгулювала таверною у сорочці – було важко відповісти.

– Що трапилось? У Рука все гаразд? Я чула… – дівчина одразу принишкла.

Делайна дивилась на неї холодним, зосередженим поглядом.

– Ну, що ти чула?

–  Та нічого, здалося, певно… –  на її обличчі промайнув страх, який вона спробувала приховати за сором’язливим сміхом. Скуті рухи та до жаху налякані очі говорили самі за себе.

Дівчина пробігла коридором, зникаючи в кімнаті Рука, на що Делайна лише хмикнула й пішла далі.

–  Тобі потрібно з’являтися менш шумно. А ще – менше залякувати людей, що тут працюють, – беземоційно промовила Ніка, крокуючи нога в ногу з Делайною вологою дерев’яною підлогою.

–  А тобі потрібно давати менше непотрібних порад. І це не залякування.

– А що це ще може бути, як не страх?

–  Повага.

–  Ні, це страх.

–  Не бачу різниці. Вони слухаються мене – це головне.

Ніка тяжко зітхнула, звертаючи до сходів.

–  Якби ж в тебе було стільки здорового глузду, скільки твоєї зарозумілості, ми могли б жити в місці кращому за цю діру.

–  Наприклад?

Делайна зупинилась посеред сходів і уважно вдивлялася в обличчя Ніки.

–  Наприклад, при дворі.

–  Тоді б не було цієї свободи, яку ми маємо. Нам було б нудно.

Вона знову всміхнулась – по-хитрому, немов лисиця.

–  Нам чи тобі?

–  Облиш. Тобі теж подобаються мої вистави.

– Подобаються? – Ніка запитально вигнула брову і склала руки на грудях. – Я б радше назвала їх спалахами нарцисизму й самозакоханості. Щось на кшталт спроб довести свою домінантність.

Делайна хмикнула й зробила крок уперед.

– Знаєш, чому я все ще не випила твоєї крові?

– Хіба? Ти стільки моєї крові попила за ці роки, що можна було б ціле вампірське місто нагодувати.

Делайна дзвінко розсміялася.

– Але ж ти всеодно залишаєшся поруч, незважаючи на все це.

Ніка всміхнулася, уважно роздивляючись обличчя подруги. Раптом її очі блиснули нехорошим золотим відблиском, що Делайна пропустити не могла не помітити. Дівчина загадково зіщурилась й підійшла ближче.

– Чи не хочеш ти раптом поділитись зі мною останніми новинами, які змушують твої очі світитися?

– У нашій невеликій і не зовсім дружній компанії з’явилося новеньке пташеня.

Делайна оголила ікла і облизнулася. На її обличчі проступила радість – почуття, яке дівчина відчувала вкрай рідко.

– Ну звісно! Як я одразу не зрозуміла, що це. Ти приховуєш її запах від мене. Як ти зрозуміла, що я тут?

– Після того, як до таверни завітали мисливці. Ти не вмієш з’являтись тихо, Делайно, тож коли один із них запитав, чи багато у місті вампірів, зокрема жінок, я одразу зрозуміла, що їх цікавить одна конкретна. Тому Ліліана напоїла нашу новоспечену знайому своїм відваром.

Вампірка знову залилась сміхом і різко замовкла. Вона підійшла до Ніки якомога ближче й промовила з серйозним виразом обличчя:

–  То ти знала, що я вже в таверні і всеодно спровокувала Рука на ці одкровення.

Вона вказівним пальцем змусила Ніку підняти підборіддя й подивитися подрузі просто в очі.

– Яка ж ти хитра і підступна, Ніко.

Вона пройшлась язиком по своїм гострим іклам, яскраво посміхаючись, і тихо прошепотіла:

– Обожнюю це в тобі…

Делайна театрально, як мала дитина, хлопнула в долоні і крикнула якнайгучніше:

– Ходімо знайомитися з нашим пташеням.

Не чекаючи відповіді від Ніки, вона дуже швидко подолала всі сходи й миттю опинилася біля дверей кімнати Талії. Запах від дівчини майже не відчувався, зате стукіт її маленького людського серця вампірка змогла чудово розчути. Двері відчинилися, і всі завмерли в німому очікуванні.

Першою радістю спалахнула Ліліана – вона одразу підскочила з місця й кинулася обіймати подругу. Хоч Делайна терпіти не могла подібної тактильності, для неї вона робила виняток. Очі вампірки мимоволі опустилися до ліжка, де з кухлем у руках сиділа дівчина.