6 Глава: Поява

– Що ти почув, що так розлютило твого батька?

Фрейр глибоко вдихнув, видихнув і стиснув губи у тонку лінію. Заговорив:

– А я все чекав, коли ти це запитаєш.

Він зосередив увагу на мені й роззявив рота, та відразу осікся. Було помітно, як його гризуть сумління, але Фрейр непогано тримався. Хлопець взяв Талію за руку і впевнено стиснув її своїми двома.

– Таліє, тітка Фрея нащадок засновниці Вестмора.

Вона вирвала руку і вскочила на місці, нахмуривши брови, але не втримала рівноваги й    звалилася з балки прямісінько у воду. Тіло обдало крижаним холодом, і Талія запручалася у спробах виплисти на поверхню. Дівчина розмахувала руками в різні боки: пальці заплутались у водоростях, що тягли на дно. Задихаючись, вона уривчасто намагалась набрати хоч трохи повітря. Серце билось так, що здавалося, готове вистрибнути назовні. Талія відкрила очі.

Дівчина тремтіла від холоду та страху, наче осиковий лист. Руки заплутались в ліанах, що обплітали всю стіну. Вона задихалася, а стукіт серця було чутно аж у вухах. Талія вирвала руку з обіймів звивистої рослини й приклала її до грудей, наївно сподіваючись заспокоїти себе. Провівши рукою по обличчю, витираючи залишки води, вона підняла очі догори: віконниці вікна, якого дівчина вночі не помітила, були відкриті. Хтось вилив воду, не помітивши Талії. Що ж… принаймні вкрадені прикраси були на місці.

Ледве піднімаючись на ноги, дівчина сперлась однією рукою на кам’яну стіну й рушила закрученими вуличками в пошуках таверни. Небо поступово світлішало, проте, на щастя, надворі майже не було людей, що збільшувало шанси дівчини дібратися до місця призначення непомітною.

Щойно сонце повністю зійшло над горизонтом, Талія увійшла до таверни. Усередині було значно менше людей, ніж вночі, що її заспокоїло. Шинкар, помітивши дівчину біля масивних дверей, поставив на прилавок кухоль і налив води. Талія трохи вагаючись підійшла до столика й, міцно схопивши келих, одним ковтком осушила його.

– Дякую, – прохрипіла вона і витерла рот брудним рукавом сукні.

– Звідки це у вас, юна леді? – чоловік кивнув на дівочі пальці й прибрав пусту склянку на одну з дерев’яних полиць.

Талія стягнула кілька каблучок і виклала їх в ряд на прилавок:
– Можеш забрати, якщо виділиш мені кімнату, забезпечиш їжею і одягом.
– На який час, юна леді? – запитав шинкар, не відриваючи погляду від перстнів.
– Тиждень.
– Згода. Але скажи, де ти це взяла?

Талія виклала з іншої руки найбільше намисто, інкрустоване синіми сапфірами та червоними, наче кров, рубінами, і промовила:
– Віддам це, якщо не ставитимеш запитань і забудеш, що я тут живу, коли хтось питатиме.

Чоловік зачаровано дивився на блиск каменів і стискав руки в кулаки, лякаючись того, що замість грошей, може отримати одні лише проблеми, але жадібність перемогла. Він одним ривком забрав речі й сховав їх за прилавок. Потім вилетів на середину залу й побіг у бік сходів. Переступаючи через одну сходинку, швидко піднявся на другий поверх, перехилився через перила і крикнув:
– Сиди тут, дивачко! Я зараз повернуся.

Кроки чоловіка швидко стихли, віддаляючись у глибину будинку. Талія сиділа на дерев’яному стільчику за пустим столом і вдивлялась у ясне небо за вікном. Приємне тепло від каміна зігрівало не лише тіло, а й душу. Вперше за весь цей час дівчина відчула затишок та спокій. З каміну доносився тріск дров, а раптом на плечі Талії лягла лляна ковдра. Дівчина повернула голову і в руки їй всучили теплу склянку з пахучим напоєм. Аромат м’яти та ромашки задурманив голову, і Талія глибоко вдихнула, подивившись на незнайомку, що стояла поряд.

Дівчина була невисока, зі світлою шкірою та виразними, милими рисами обличчя. Вона осяйно усміхнулася, оголюючи білосніжні зуби, витерла руки об рушничок на поясі спідниці й склала їх у замок.
– Мене звати Ліліана, пані. Рук сказав наглядати за вами, доки ви тут. Що бажаєте?

“О боги, це в неї такий голос?”

Ліліана і справді мала неймовірний голос. Він був таким… таким лагідним і глибоким?... Неначе ішов з самої глибини моря, він заколисував. Талія відчула дивне дежавю і трохи відсахнулась, коли дівчина підійшла ближче. Ліліана поклала руку їй на плече, схилилася над стільчиком і заглянула в очі. Кінчики її білого й довгого волосся залоскотали пальці рук.

– Пані? Вам зле?

Блакитні, немов спокійна гладь озера, очі Ліліани прикували до себе всю увагу Талії. Вона дивилась в них, наче дитина, яка вперше бачить цей світ. Щойно Ліліана прибрала руки і сховала їх за спину, Талія крутнула головою, кліпнула і здивовано оглянула дівчину.

– Насправді я дуже голодна, –зашарілася Талія, зніяковіло посміхнувшись.

– Ох, зачекайте хвильку. Я приготую вам найсмачніший сніданок у вашому житті. А поки що Рук проводить вас до кімнати. Щоб… – на мить ВОНА запнулась, задумалась і знову яскраво усміхнулась, – щоб наші гості не дивилися на вас із зайвою цікавістю.

Ліліана зникла за дверима кухні, а по сходах гупав шинкар. За ним, з гордо піднятою головою, спускалась висока руда дівчина у темно-зеленій сукні з корсетним поясом. Вона зупинилася перед Талією, і на мить у повітрі повисла тиша: погляд її коричневих очей із зеленим віддтінком був спокійний, відсторонений і холодний. Вона не всміхнулася — лише коротко кивнула, і цього жесту було досить, щоб змусити Талію відчути якусь незбагненну вагу її присутності. Рук швидко затараторив, активно жестикулюючи руками:

– Це Ніка, юна леді. Вона наглядає за цим будинком. Можеш звертатись до неї за будь-яким проханням. Вона проведе тебе до кімнати. – чоловік кивнув у бік сходів, широко посміхнувшись, – Третій поверх – там неймовірні краєвиди.

Масивні двері на вході заскрипіли, сповіщаючи шинкара про нових відвідувачі, а Талія разом із Нікою піднялися на третій поверх. Коли Ніка зупинилась біля дверей, відкриваючи їх, Талії вдалось трохи розгледіти дівчину: на щоках, наче зірки, розкинулись дивні світлі плями, що тягнулися через ніс і трохи виступали на чолі. У тоненькі косички було вплетено золоті ланцюжки, що мерехтіли при кожному русі. Ліву брову та око перетинав ледь помітний шрам, який додавав її обличчю суворості.