5 Глава: Крок у темряву

Волосся на потилиці стало дибки, а шлунок стиснувся. Талія глитнула слину та різко обернулась, вдивляючись у непроглядну лісну темряву. Нікого та нічого видно не було. Дівчина приписала шурхотіння звірям, що жили тут і сторонилися людей, але за кілька хвилин знову долинули дивні звуки з іншого боку. Талія зосередилась, намагаючись вичепити серед обрисів сосен інший силует, звузила очі та промовила:
– Агов! – голос рознісся лісом, але звук неначе відбився від дерев і повернувся у вигляді приглушеного ехо.
– Тут хтось є? – Талія знову прокричала у пітьму. Питання лише множилося і поступово віддалялось в глибину лісу.

Раптом нізвідки та звідусіль одночасно почав доноситись дивний шепіт. Хтось кликав Талію і голос був до болю у серці знайомий. М’який, теплий і такий рідний голос старшої сестри лунав десь не у лісі. Він звучав знизу. Дівчина обережно підійшла до краю обриву і глянула вниз. У підніжжя гори, там, де шуміла ріка, стояла вона. Мороз продер дівчину до кісток, і вона обійняла себе за плечі, кліпнула очима кілька разів, щоб впевнетись, що від усього пережитого, дівчині не ввижається покійниця, після чого знову подивилась додолу. Ада стояла там і мертвими, пустими очима дивилась прямо в душу Талії. Стало не по собі і від того, що померлу сестру заволокло туманом, який з’явився просто з повітря. Він ніби відбивався у спустошених зіницях Ади. Вона стояла бліда та схудла й дивилась просто на Талію. Заглядала їй в очі. Проникала в голову. У душу. Талія не ворушилась: боялась, що все може розвіятись, зруш вона з місця хоч на крок.

Ада протягнула руку й промовила одними лише губами, але Талія всеодно почула:

– Ліє…

– Ліє, ти набагато сильніша, ніж гадаєш. Усередині тебе горить сильне полум’я. Не дозволь його нікому загасити, чуєш?

Талія на мить затамувала подих, коли відчула холодний дотик руки на своїх пальцях, проте Ада все ще стояла там – на березі річки й продовжувала дивитись скляними очима на сестру.

– Не дозволь нікому згасити твій внутрішній вогонь, Таліє. Використовуй його, щоб обпікати інших, але не себе! Я люблю тебе, сестро…

Талія голосно видихнула: вона відчувала як підступають сльози до очей, але не могла нічого з цим вдіяти. Дівчина протягнула руку до Ади й тремтячим від печалі голосом сказала:

– Я теж.

Талія різко відкрила очі і рвано почала ковтати повітря. Вона підскочила з місця, де спала мить тому. Трава була трохи прим’ята у тіні під сосною. Дівчина не пам’ятала, як вчора заснула, але сон чітко і ясно відбився у її пам’яті. Талія повернулась до обриву й кинула погляд донизу. У підніжжя дійсно текла ріка.
– Десь неподалік мусить бути спуск. Якось же купці їздили цією дорогою.

Так і виявилось. Приблизно за годину Талія опинилась там, де уві сні стояла старша сестра. Ріка збігала з гір, вируючи бурхливими потоками й розбиваючись на пінисті струмені об кам’яні пороги. Вода була холодна й прозора, така чиста, що видно було кожен камінь на дні. Вона зняла залишки плаща та обережно стягнула сукню разом із лляною сорочкою й поклала на березі. Талія обережно зайшла у воду по коліно і присіла на камінь, що знаходився поряд.

Дівчина розв’язала пов’язку на нозі й, набравши у складені разом долоні води, промила рану. Ситуація виглядала набагато краще, ніж учора, отже, трави дійсно допомагали. Талія вмилась, помила волосся і, ще трохи посидівши на камені, гріючись на сонці, вийшла вдягатись на берег. Походивши по галявині поруч, вона назбирала ще деревію та подорожника, нашкрябала смоли й загорнула це все в імпровізований мішечок, який змайструвала з двох відірваних від плаща клаптиків. Ще одним вона зав’язала мокре волосся, яке заплела в косу, а третім перев’язала змащену маззю ногу.

Талія ще деякий час стояла на березі, слухаючи спокійне дзюркотіння води. Течія тягнула донизу, кликала, наче чужий голос із глибини. Недовго думаючи, вона вдихнула якомога більше повітря у легені:
— Якщо це мій шлях, — прошепотіла Талія, — то хай веде мене хоч в саму темряву. Чорнішою вона вже не стане…

Вона торкнулася води й здригнулася від холоду, та у цьому крижаному доторку було щось знайоме, наче ріка загорнула її у свої обійми. І, не озираючись, рушила вниз, услід за невблаганною течією. Вона знала: попереду, вниз за течією, чекало щось незнане. Чи буде там прихисток, чи нові рани — байдуже. Крок туди був уже неминучим.

Вечірні сутінки повільно огортали землю, коли Талія майже дійшла незнайомого міста. Перед самим мостом вона зупинилась: її погляд зачепився за дерев’яну, пошарпану табличку, що тихо хиталась на вітрі. Поржавілі ланцюги скрипіли, видаючи неприємні, тягучі звуки. На дерев’яному шматку було випалено назву міста, а під нею, ледве помітні, ховалися дивні символи, що, ймовірно, залишилися тут ще до появи самої назви.

Талія зробила крок. Кам’яний міст тягнувся вперед. Між його потрісканими плитами пробивалася трава й польові квіти, додаючи життя навіть холодному каменю. Внизу неквапно текла ріка, хвилі якої віддзеркалювали сонячні промені, мов розсипане срібло. За мостом починалось містечко з охайними фахверковими будиночками. Вони тулилися один до одного, шукаючи захисту під тінню величного замку, що височів на пагорбі. Його височенні вежі врізалися в небо, а за ними здіймалися суворі й величні гори, вкриті снігом.

Дівчина провела рукою по кам’яним різьбленим перилам. По ліхтарю, що був покритий шаром бруду. Усередині було дивне відчуття, неначе вона вже стояла на цьому мосту й вдихала свіже вечірнє повітря. Місце і справді здавалось занадто… рідним? Переборовши бажання ще постояти на мосту, Талія пішла до міста. Ставало значно холодніше, ніж вдень, а тому треба було знайти нічліг, трохи харчів і чистий одяг.

Тільки-но Талія натрапила на першу-ліпшу лавку з овочами, живіт почав голосно бурчати. Трохи засоромившись, коли на неї дивно покосилась перехожа жінка, дівчина стиснула руки й, опустивши голову до низу, прискорила крок. Вона дійсно привертала багато уваги зовнішнім виглядом, а тому доводилось ховати погляд і тихо іти далі. Незважаючи на те, що вже вечоріло на вулицях було багато людей. Продавці вже запалювали ліхтарі та вішали зверху навіси. Піднявши голову, Талія спробувала серед купи вивісок знайти щось схоже на таверну. І ось, за кілька будівель, замайоріла найпомітніша велетенська дерев’яна вивіска з зображеним червоним левом.