4 Глава: Сліди, що ведуть у прірву

Я бігала очами по натовпу біля будинку і намагалась розгледіти його обличчя. Ось він. Високий чоловік з кремезними та сильними руками. Я впізнала його. Він працював ковалем разом із батьком ще задовго до народження Ади, але жоден м’яз на обличчі цього чоловіка не ворухнувся, а в сірих очах, я впевнена, не було ні краплі жалю. Він ані трохи не відчував співчуття, до чоловіка, якого знав більше 20 років… Інші чоловіки з натовпу були напоготові підпалити смолоскипами, від яких була неймовірна хмара диму в небі і навколо, дерев’яні стовпи, до яких були привʼязані Айва, Данте, Арно та батьки. Міру вони не привʼязали: не було потреби. Вона б нікуди не втекла у свої 9 місяців… Я могла лише плакати і дивитись на те, як знищують найважливіших у моєму житті людей. Раптом з будинку вибіг ще один чоловʼяга звертаючись до ватажка всієї зграї.

– Гей, Бйорне, не вистачає ще однієї дівки. – я затулила рота і з острахом подивилась на Фрейра. Його погляд зупинився на моєму будинку і він піднявся. Востаннє Фрейр подивився на мене зверху вниз і лише тихо промовив:
– Тікай. – та вийшов із тіні дерев.
– Агов! Я знаю де вона сховалась, ходімо! – прокричав Фрейр. Невже він скаже їм…?

Я накинула залишки свого плаща на плечі, хоча тремтіла я, напевно, не від холоду і обережно звелась на ноги. Вони також тремтіли. Я витерла сльози з обличчя рукавом майже повністю розідраної сукні і помітила, що руки тряслися найбільше. Вони були в землі та крові. Все змішалось і мені хотілось блювати від того запаху, який розходився від мої долонь.

Я востаннє подивилась на родину і прийнялась повільно, спираючись на дерева та кульгаючи на праву ногу, йти. З кожним кроком залишаючи своє життя та родину позаду. Всередині мене, ніби утворилось торнадо, що поглинало кожну емоцію і лишало по собі одну лиш спустошеність.

Раптом я підняла голову до неба, помітивши дивний рух серед зірок і зрозуміла. Ось він. Зорепад. Перша зірка ось-ось впаде. І я, прикривши очі, вдихнула та видихнула. Остання сльоза скотилась з очей і я загадала. Загадала бажання.

Кілька днів потому я прокинулась під відкритим небом. Сонце давно піднялось, тихо зігріваючи землю. Хмари неспішно пливли небом, але я не отримувала радості від цього, як раніше. Це було лише фоном.
Я не пам’ятала, як дійшла сюди, не пам’ятала навіть дороги.
Спробувавши піднятись я одразу про це пошкодувала.

–  Як же боляче, чорт забирай…

Сукня на місці рани прилипла до шкіри, тканина в’їлася у плоть, і я вже не могла віддерти її без мук. Зціпивши зуби, рвонула тканину на себе і неймовірний  біль розплескався тілом, але крик так і залишився невимовленим.
Навколо лише сосни і берізки, мовчазні свідки моїх страждань. Я дивилась на них із сумом – у цій красі не було порятунку. Рана почала гноїтися, і якщо не знайду лікування –  може стати гірше.
Моя душа кликала на допомогу, але навколо – тільки тиша і відчай, який тепер поселився в мені.

Зі спогадів Талії:

Ада та Талія весело крокували одна біля одної під руку поперед батька та наспівували одну з мелодій, які зазвичай грали на святі дня Благословіння. Ада обожнювала це свято, а тому кожну пісню та мелодію знала на памʼять, а Талії лишалося тільки повторювати за сестрою — і вона робила це охоче, але не в поганому сенсі. Ада була для неї авторитетом. Кожна дія сестри, кожне слово, кожен жест - Талія повторювала все. Вона хотіла бути нею. Вона поважала її, захоплювалась нею. Завжди непохитна та впевнена, навіть у свої 8 років вона могла і відстоювала свою думку та себе, особливо перед молодшим на два роки Арно, який завжди прагнув всіляко зачепити дівчат, пожартувати.

Батько йшов трохи позаду роздивляючись рослини навколо і шукав потрібні. – Чому Арно не з нами, тато? – Талія зупинилась і обернулась назад.

– Навіщо тобі цей забіяка? – невдоволено крикнула Ада.

– Адо, не називай так брата. – суворо промовив чоловік і зупинився посеред дороги: знайшов те, що потрібно. Він присів біля однієї з сосен і дістав з кошика глиняний горщик та ніж. Дівчата влаштувалися позаду нього за спиною і зосереджено почали спостерігати. – Арно лишився вдома допомагати мамі. Вони готують нам вечерю. – чоловік прийнявся зішкрябувати смолу з кори сосни. Дівчата тихо стояли позаду, трохи спершись на спину батька.
– А що ти робиш, тату? – запитали сестри в один голос і переглянулись між собою, а за мить долинув дзвінкий дитячий сміх.
– Якщо між собою перетерти листки он тих білих квіточок, – Аксель відвів одну руку вліво і вказав на кущі високих квітів. Продовжив, – та листочки подорожника і зверху на рану накласти смолу ялинкової чи соснової кори, то вийде лікувальна пов’язка.
– А можна ми з Талією тоді позбираємо ті квітки? – одразу після кивка батька та його теплої посмішки все було ясно і дівчата побігли не галявину поблизу .

Нині.

Коли в моїй голові промайнув цей спогад я нервово забігала очима по всім рослинам навколо. Ось воно! Деревій ріс зовсім поряд. Я спробувала звестись на ноги, але було марно: права нога нестерпно боліла, проте я мусила встати та зірвати трохи листків деревію. Отже… Спробувала знову. Зі сторони це виглядало, напевно, дуже жалюгідно.

Мені навіть довелось спертись на стовбур найближчої сосни. Трохи обмацавши її я знайшла смолу. Чудово. Лишився лише подоржник. Я пройшла трохи вперед і більше не витримуючи болю – звалилась. Ну принаймні я зможу доповзти до цих кущів.

Озирнувшись я знайшла очима подорожник, який ріс зовсім недалеко, і почала зривати листки деревію. Серце пропустило болісний удар і я трохи повернулась вбік. Зараз я сиділа так само, як колись, коли ми з Адою збирали ці квіти, а вона стояла зліва від мене і зосереджено, не пропускаючи жодного листочку, зривала їх і складала у кошик. Очі наповнились сльозами, які я не змогла стримати. Подивившись назад я уявила тата, який сидить та зішкрябує смолу у горщик. Він завжди так тепло посміхався нам і полюбляв називати Аді та Таля. Аду таке пестливе слово дратувало, а мене навпаки – тішило.