2 Глава: Тінь засновниці

– Це що… Пожежа? – кінчики пальців моїх охололи і тілом пробіглись мурахи. Фрейр підскочив з балки і підійшов до мене якомога ближче, щоб бачити те ж, що бачила в небі я. Він завмер на якусь мить, очі його швидко почали бігати по лінії неба, шукаючи підтвердження. Дим справді здіймався темний, ледь синюватий у світлі місяця.

– Та ні, тобі здалось. Це напевно запалюють багаття на галявині, нумо ходімо подивимось. – я спробувала зірватись з місця, але сукня зачепилась за гілку балки, і я майже впала у воду. Фрейр миттю повернувся й ухопив мене за лікоть.

– Обережно! – його голос був глухий, сповнений напруги. — Ми не знаємо, що там. Може, це просто… може, щось спалахнуло…

– Це не «просто», Фрейре! – я вирвалася з його хватки, відчуваючи, як лють і паніка сплелись в грудях. — Ти брешеш мені! Я це знаю.

Він опустив голову. Я бачила, як він проковтнув комок у горлі.

— Я боюся, що знаю, що це… — прошепотів він.

Я відчула страх і тривогу. Моїм тілом прокотилась ще сильніша хвиля паніки. Я обійняла себе за плечі і розвернулась в бік містечка. Я знала цей ліс достатньо добре, щоб знайти дорогу до містечка навіть у такій непроглядній темряві. Навіть місяць вже не світив так яскраво, як, коли ми сюди прийшли.

Коли мені було 5, а Аді 8 ми з батьком постійно ходили в цей ліс по гриби, трави або квіти для матусі. Він любив розповідати нам різні легенди про квіти, що зустрічались на нашому шляху та постійно казав, що спільного в нас із Адоює з тією, або іншою квіткою. Наприклад Аду тато часто порівнював із рукавичками ельфів або наперстянками, тому що це надзвичайно ніжна та витончена квітка, як і Ада. Світле біляве волосся та біла, як мармур, щойно обмитий дощем, шкіра, блакитні очі, невисокий зріст. Ада була такою ж витонченою та крихкою як порцеляна, але водночас мала запальний характер, через який її майже ніхто не любив. А наперстянки були дуже отруйними квітами. Тому тато завжди казав, що на перший погляд Ада дуже мила та тендітна дівчина, доки вона не починала говорити, так само як і квітка, яка зовні виглядала надзвичайно чарівною, здавалась такою доти, доки ти не перебереш мірку з дозою у лікуванні і не помреш від зупинки серця.

Я дуже швидко бігла в бік містечка, щоб зʼясувати, що там відбувається. Ноги дряпало сухими гілками сосен та пухнастих березок, які росли тут на кожному кроці, а чагарники тягнули свої худорляві клішні до обличчя та рук. Серце билось з шаленою швидкістю відбиваючи танго у моїй грудній клітині. Я злякалась і жахаюча, липка тривога засіла десь всередині.

Я бігла прикриваючи очі руками захованими у довгих рукавах сукні, яку мені мило позичила Айва перед походом на свято благословіння.

Я бігла і вдалині чула музику, яка сповіщала лише про початок промови лорда перед жителями Вестмора, отже те, що я бачила не могло бути багаттям, яке розпалювали на галявині, тому що його розпалювали лише після цієї промови і вогонь горів доти, доки не впаде перша зірка. Барабани голосно вистукували один ідеально завчений ритм, а інші співали пісні, які додавали святу атмосфери та прославляли Бога. За своєю спиною я чула відлуння криків Фрейра, що гукав мене і просив зупинитись, та я бігла.

Я бігла і моє передчуття кричало, що мені варто боятись. Дуже боятись. Кров стигла в жилах. Різко мене до кісток продрав неймовірний холод. Поділ сукні зачепився за повалений стовбур однієї з сосен і я відчула різкий біль в нозі. Він розійшовся усім тілом, наче мене вдарили блискавкою і я голосно закричала. Було неймовірно боляче. За мить я вловила гидкий запах заліза і нова хвиля болю розійшлась тілом. Я відчувала як рана почала пульсувати в районі стегна. Я стиснула руками вогку землю, гілки та різні камінці втиснулись в долоні, пальці, залізли під нігті. Стегном розійшлась ще одна хвиля болю і я закричала голосніше. Запах пліснявілої землі та перегною викликали відразу. Я стиснула зуби і зашипіла, перевертаючись на спину. Підвівши очі до неба, я дивилась на зорі, на повний місяць та на темне небо. Зорі виблискували складаючись і різні сузірʼя, серед яких я змогла побачити Оріона та Касіопею. Я спробувала піднятись, але стегно занило, а волосся зачепилось за гілки на стовбурі та голки сосни, через що не вийшло навіть головою поворохнути тепер. Сукня прилипла до лівої ноги і я відчувала як кров витікає з мого тіла повільно, але впевнено, наче життя залишає мене. Дрібні подряпини на обличчі, які я встигла отримати доки бігла крізь ліс почали саднити через солону воду, яка витікала з моїх очей. Я плачу… Востаннє я плакала рівно 2 роки тому, в день смерті Ади. Тоді, коли чорна смерть забрала її. Тоді, коли ця клята хвороба позбавила мене найдорожчого. Тоді, коли мені довелось стати дорослою, щоб допомагати мамі та піклуватись про Данте та Айву. Саме тоді я плакала востаннє і відтоді, коли її тіло забрали з прибудови біля будинку та віднесли у дерев’яній труні до галявини у підніжжя гір та спалили, я не проронила жодної сльози.

Якщо я помру тут - під цим зоряним небом, - я не засмучусь.
Я віддам свою душу Богові мовчки, серед сосен, які тягнуться до неба,
де нічний вітер - не холод, а свобода. Та сама свобода, яку знайшла Ада,
коли пішла від нас і залишила самих у цьому світі.

Сьогодні я теж могла б…
Могла б звільнитися.
Могла б відпустити все.
Я б хотіла…

Прислухавшись, я раптом зрозуміла, що окрім вітру я нічого не чую. Музика стихла, а вигуки Фрейра зникли. Зправа від себе я почула знервовані кроки, шелест гілок і з-за куща виринув Фрейр з плащем у руках. Він ледь не перечепився через мене в темряві. Нахилився до землі і обережно та з турботою розплутав моє волосся. Я змогла трохи поворохнутись, але біль у стегні нікуди не зникла і почувши мої рвані вдихи Фрейр швидко оглянув мене в пошуках джерела проблем, а коли побачив темну пляму на сукні, то одразу все зрозумів. Він відірвав невеличкий шматок від мого плаща та задерши сукню аж до рани туго перев’язав мою ногу, після чого допоміг піднятись. Я невпевнено стиснула його руку і похитнулась не в силах втриматись на ногах. Тильною стороною долоні я витерла сльози з очей і тепер картинка була не такою розмазаною.