Передмова

Що таке зрада та як вона може вплинути на наше життя, навіть, скрізь кілька сотень років?

На невеличкому кам’яному виступі окрай мармурової альтанки, обплетеної плющем на даху, який вився з самісінької дірки у стелі, сиділа дівчина. Довге волосся її світле та хвилясте звисало до підлоги і діставало своїми кінчиками до темного невеличкого ставу, що простягався поряд. Вода у ньому була прозора, та проте темна, немов відбивала нічне небо, а зірками у ньому були білосніжні лілії, які обережно колихались на слабких хвилях. У тиші, яка оповила невеличке приміщення, відлунювали лише схлипи. Тьмяне світло розносилось повсюди від свічок акуратно розставлених у всіх кутах.

– За що…? – раптово роздався, ледь чутний, дівочий голос. Несподівано для Ферн її власний голос здався їй чужим. Захриплий, надто тихий для такої жвавої дівчини, якою вона була до цього дня. Надто беземоційний. Зрада. Вона не відчувала нічого, навіть страху. До неї підійшов молодик, що до цього підпалював свічки і з винятковою дбайливістю торкнувся її підборіддя. В його очах не було ні краплі тої любові, яку він проявляв до неї увесь цей час. Навпаки. Вона бачила в них ненависть і відразу, проте дії його доводили інше. Він притягнув її ближче до себе за залізні ланцюги, якими були зв’язані руки дівчини і та зісковзнула з виступу боляче вдаряючись об кам’яну підлогу. Ферн скрикнула від різкого болю у стегні, проте одразу стиснула зуби, намагаючись не видавати жодних звуків.

Проявити слабкість? Нізащо. “Жінка не може проявити своєї слабкості. Ніколи. Особливо перед ворогами, Ферн, варто тобі вже це запам’ятати.” Мати постійно повторювала їй ці слова. Кожного разу, коли дівчинка жадала її уваги, плакала через забите коліно або проявляла бодай хоч якусь емоцію – вона сварила її. Отже те, що Ферн ніколи не схилить голову перед ворогом – це була виключно заслуга її матері.

– За те, хто ти є, Ферн. Хіба ж не іронічно? Я стільки часу був поряд, а ти навіть не задумувалась, що єдине чого я жадав – це твоя кров. Еге ж… – хлопець зайшов за її спину і присів поруч, схилившись над принцесою. Він вдихнув аромат її білого волосся і обережно, немов в руках був крихкий кришталь, відкинув її волосся з шиї. Очі його налилися кров’ю, а зіниці звузились, як у хижака готового от-от напасти. Шкіра побліднішала, стала прозорою, а з-під неї виднілась купа синіх прожилок. Він не зупиниться і ніхто його не зупинить. Ферн лиш задерла голову і підняла очі догори вдивляючись у темне небо через дірку у базальтовій стелі. Місяць. Який же він чарівний… Знесилено обпершись спиною на хлопця Ферн прикрила очі всього на кілька секунд, а потім пекучий біль в шиї змусив її відкрити очі. Вона несамовито закричала. Чхати, що там їй казала мати. Вона мертва. І що з того? Чи варто дослухатися до мертвих, коли сама стоїш на межі? Достоту ні! Перша сльоза скотилась з очей принцеси. Вона дивилась на нічне небо з останніх сил намагаючись прикликати природу їй на допомогу і ось на небі впала зірка, та вже пізно. Тіло Ферн бездиханне впало на підлогу. Останні краплі крові витекли на мармурову альтанку. Так і померла остання принцеса-стихійниця під зоряним небом від руки коханого.